Данило Лукич Мордовцев - Заклятий козак

- Я, Семене, боюся, їй-право, боюся…

- От козак - «боюся»!

- Який я в чортового батька козак? Дома діти та жінка з голоду, мабуть, попухли або на панщині спину гнуть, а ти тут козакуй цілого півроку!

- Хло-о-о-оп-ці-і-і!.. По-дай-те чо-вна-а-а!

- Чуєш? По-нашому кличе. А ну, попливи!

- Та що б там не було, - промовив нарешті Микита.

Через чверть години він вже плив назад з чужинцем.

- Марко? - здивувався Семен.

Марко дав знак і той змовк.

- Де ж ти був і чого повернувся? Та ти знаєш, що князь тут тебе четвертувати велить?

- Я бачу перед собою не князя Дмитра, а селян Микиту Голуба й Семена Дубового, - промовив Марко.

- О! Я розумію, - озвався вже тихше Семен. - Ти хочеш сказати, щоб ми про тебе нікому не сказали?

- Словом, ви мене не бачили, а вночі ви приведіть мені старого Якима.

- Панського джуру?

- Еге!

- А тепер ти, Марку, сховайся, бо, здається, сюди хтось іде. Чуєш, щось тріщить.

- Не йде, а їде, коні тупотять,

Марко тільки кинувся до очерету, як раптом:

- Стій!

Князь Дмитро Вишневецький стояв на три кроки від козаків і націлявся з рушниці.

Марко став.

Ба-бах! Розляглося по очеретах і відгукнулося в кручі. Дим заслав усіх присутніх. Але ту ж мить почувся стогін і далі:

- Рятуйте!..

Хлопці кинулися, і перед ними таке видовисько: Марко сидів верхи на Вишневецькому, а той просився:

- Пусти, Марку, я вже прощу тебе… дам землю, табун коней…

- Ха-ха, - зареготався Марко й випустив Вишневецького. - Ти думаєш, мені твої коні потрібні?

- А чого ж тобі треба од мене? - з жалем промовив покуйовджений князь, поглядаючи скоса на свою рушницю, що була вже у Марка.

- Я прийшов тобі сказати, щоб ти покинув свої дурні-химерні мрії.

- Які мрії? - перебив князь Дмитро.

- Мрії про своє тут панування. Бо тут ти жити не будеш. Степи для тих, хто любить волю, а ти злодій, людей поневолюєш, мордуєш. Чого тобі треба було, що ти загнав все село, вільне село, що втекло з-під таких, як ти в болота?

- А тебе хто прохав заступатися за село?

- Я дитина того села. Мій батько був перший, хто проник у той Дикий Кут, з котрого ваша милість тепер збирає хліб, випасає худобу, б’є звіра і гонить смолу, А ті шляхи, що тепер твій льокай, пан Лучко, ганяє до Польщі худобу та вози шкур та риби, перший проложив мій батько.

- О роде нечестивий!.. - почулося з кущів, - камо піду од духа твого й од лиця твого сквернословного, камо втечу?

Із кущів, трясучись як лист, виліз отець Карпо, що під час бійки туди заліз.

- Однак, що ж ти мені радиш? - спитав, замислившись, князь Дмитро.

- Я раджу тобі відпустити тих селян, що одірвав од родин та поля й гноїш тут у болотах. Бо не всидіти тут тобі, ясний пане!

- Чому?

Тут будуть татари. Проллється кров. Та коли твоя, чи козаків твоїх, що вірно тобі служать, - не жаль. Вони також ллють кров татарську, але селянства мені шкода. Невинне трудове селянство ти, здобуваючи собі багатства й слави, загнав сюди…

- Годі. Покинь, Марку! Я тебе не держу. Іди, звідки прийшов, а ви, - звернувся він до вартових, - за те, що не застрелили його, як собаку, будете покарані, як зрадники!

- Я іду, - сказав трохи згодом Марко. - Ходімо, хлопці.

- Ми не підемо. Будемо молити його світлість про помилування, а за тобою не підемо.

- В тебе нема нікого, а в нас вдома діти малі.

- Прощайте, - промовив Марко. - Ждіть панської ласки…

- Ну, моли бога, що ми зійшлися один на один, - кинув князь.

- Чекай, ще зустрінемося, - гукнув Марко й щез в очеретах.

VIII

Передвечірня доба. У відчинене вікно світлині Вишневенького, що виходить вікнами на крутий берег острова, повівало холодком. Легенький вітрець тихесенько голубив розкішну чуприну сонного Вишневецького, що відпочивав на новій дубовій лаві, засланій м’яким татарським килимом.

Яким обганяє мух на панському обличчю.

Махнув ще раз Яким зеленою галузкою кучерявою над видом князя Дмитра, й воно трохи поморщилося.

- Боїться, - подумав старий Яким і замислився.

Став серед світлиці, склав на животі руки й далі мислив:

- Боїться… Сонний боїться… А як же почувають себе ті, яким ще зранку було виголошено присуд повісити, і які через чверть-півгодини мусять умерти?..

Це про Семена Дубового та Микиту Голуба думав старий Яким.

Якимові вже на сьомий десяток пішло. Він здавна служить у Вишневецьких. Був джурою у батька, нарешті виховав і сина - князя Дмитра.

Дмитро - вихованець Якимів. Десь далеко по варшавських палатах грався він з ним, школярем. Далі виріс на парубка князь. Де б не їхав, куди б не йшов, Яким завсіди при ньому… як за няньку. Ось і тепер… Спить князь Дмитро на дикому острові, кругом степи, болота. Дико, пусто. Лише зверху через західні вікна кидає світло сонце, що й до того світло панові Дмитрові, - та той самий незмінний Яким обганяє на князеві мух.

- І чого ми тут? - запитує в себе Яким. - Неначе на полювання виїхали…

Не раз виїздив на полювання князь Дмитро Вишневенький по степах і лісах волостей своїх багатих. Та не було такого дивного полювання, як оце зараз. Півроку вже стоять на одному місці. Скільки люду вже тут загинуло…

- А за що? - з розпачем запитує старий Яким. За що?..

Підвів старий джура очі на князя. Той усміхнувся сонний з-під розкішного чорного вуса.

- А йому чудно? - напівголосно промовив Яким і перший раз він не злюбив князя.

Хоч почуває старий Яким, що ненависть до князя затаїлася ще дві години назад, коли той, лягаючи на це ліжко після смачного обіду, говорив Вовкові:

- Перед заходом сонця розбудиш мене. Треба буде провчити отих чортових мужлаїв та на їхньому прикладі й другим показати, як треба слухатися панського слова та як вірно йому служити.

- Слухатися, служити… - думає далі старий Яким. - А ось він, Яким, 60 років служить у князів, слухається їх. А що доброго він від них бачив? Хіба покидьки з панського