Леся Українка - Том 5

м б л ь ( поспішно)

Щоб звів з ума, того я не кажу, моя дитина не такого роду.

(Зупиняється, немов розважаючи річ сам собі і шукаючи виразу своїм думкам..)

Ні, я кажу: він збаламутив Дженні...

Раз він зліпив тут з неї подобизну і нарядив принцесою. От дівка від того часу наче одуріла.

(Опанувавши думкою, оживляється і; говорить швидше; ніяковість його зникає.)

Не дбає ні щ)о що, лиш про убори.

Я їй розбив свічадо, так вона у воду видивляється на себе.

А тую подобизну так злюбила, немов душа її„ самої Дженні, переселилася в ту кляту ляльку.

(До Річарда.)

Се ж я обвинувачую тебе, що ти не знищив тої подобизни, як я просив, і тим поставив Дженні на шлях до згуби вічної.

Річард збирається щось сказати, Джонатам встав поперед нього.

Джонатан

(до громади)

Батьки, дозволите промовить слово?

К а л е б

Можна,

коли ти що до діла маєш мовить.

Джонатан

В сій справі Річардові говорити ніяково, але що ж винен Річард, коли дівчаті хочеться уборів?

Се ж, може б, так було й без подобизни,-— відомо, вже така жіноча вдача.

Ти ж, батьку Джошуе, тут не довів, щоб Річард справді вводив Дженні в славу, то нащо ж ти сказав такеє слово?

К е м б л ь

Не бійсь, я слів не кидаю на вітер...

А через що ж тепер уся жінота «невісткою Едіти» Дженні дражнить?

Та що казати, сам я помічав, що Річард задивляється на неї.

Чого він саме з неї подобизну зліпив? Чи мало тут у нас дівчат?

Крістабель

Батьки мої, я знаю, що ніколи мій брат не сватав Дженні.

К е м б л ь

Отож-то!

Не сватав, а дурив.

Крістабель

Та поспитайте її саму. Коли боїться бога, то мусить же вона сказати правду!

К а л е б

Так, брате Джошуе, хай прийде Дженні і скаже нам, чи обіцяв їй Річард її узяти за жону. Як скаже і доведе, що справді обіцяв, то мусить він із нею одружитись.

Громада баламутства не попустить.

К е м б л ь

Та дівчині ж воно неначе й сором прилюдно про такеє говорити.

Абрагам Сміт (говорить уривчасто, рішуче, суворо, але з відтінком добродушності)

Повинна. Річ громадська. Треба приклад. Розпустяться молодики — що ж буде?

К е м б л ь Якби кого послати...

Крістабель

Я пошлю.

(У ванькир до Деві.)

Біжи до Дженні, синку, та швиденько.

К е м б л ь Скажи, що батько їй велить прийти.

(До громади.)

Інакше б не насмілилась, я знаю.

Деві йде.

К а л е б

А поки прийде дівчина, провадьмо; ще маємо про що поговорити.

(До Річарда,)

Так от, чутки недобрі йдуть про тебе: що з дикунами водишся на пущі, приводиш їх сюди...

Не знав я, батьку, що християнин мусить гордувати створінням божим. Сам Христос ходив до самарян і ханаанців — чим же сі дикуни від тих народів гірші?

Годвінсон

Вважайте, браття, як се він зухвало себе рівняє до Христа!

(До Річарда.)

Скажи ж ти, чого Христос ходив до тих невірних? Чей не за тим, щоб нечисть ідолянську у них і переймати, й прищепляти?

Вже ж ти не скажеш сам, що ти ходив Христової науки уділяти тим дикунам?

Р і ч а р д

(до Калеба)

Ти, батьку, запевняв, що ви мене тягти на суд не мали, а тут уже й суддя знайшовся. Знайте ж, що я йому відповідать не буду.

Годвінсон (встає, до громади)

Судіте, браття, ви між ним і мною.

(Показує на Річарда рукою.)

Сей чоловік одразу став мені, мов камінь спотикання на дорозі, хоч я йому ніколи зла не зичив, я, навпаки, про його душу дбав, як про свою — яка ж за сеє дяка була мені? Брат Джошуе посвідчить, яку вчинив наругу иадо мною ненависний сей ідолотворитель.

(До Кембля.)

Ти ж пам’ятаєш тую подобизну, що він зліпив, на глум неначе, з мене?

Я по одежі взнав, що то мій образ.

К е м б л ь (хоеае мимовільний усміх)

Вже ж пам’ятаю! Та вона, запевне, ще й досі в нього.

(До Річарда.)

Покажи її.

Годвінсон

(поспішно)

Показувати я не вимагаю.

Р і ч а р д Чому ж? Я можу.

(Іде і дістає з шафи ту фігурку, що колись зліпив Деві.)

Ось вона, дивіться.

Дехто з громади не може вдержати сміху і захиляється за сусіда.

Джірімая Ортвін (тихо до свого сусіда Фільдінга)

Я б се пізнав не тільки по одежі.

Годвінсон

(гнівно)

Гадаєте, він послух вашій волі тим об’явив, що показав оце?

Коли його безчельний, ниций вчинок не знайде осуду з руки громади, то я прийму собі се за ознаку, що час мені шукать деінде місця, де б голову тружденну прихилити, бо тут її неславою вкривати усякий блазень може безборонно.

К а л е б

Спокійся, гідний вчителю, будь певен, що ми тебе на глум не віддамо молодикам.

(Бере в руки фігурку Годвінсона.)

Ти, Річарде, признайся, з яким ти заміром зробив сю постать?

Річард мовчить. В сю хвилину в хату входять Д ж е н н і і Деві і спиняються коло порога. Деві остовпів, угледівши свою фігурку в руках Калебових.

Ми розумієм так твоє мовчання, іцо ти нічим не можеш оправдатись, бо тямиш всю гидоту свого вчинку.

І наша рада батьківська тобі направить каяттям свою нечемність. Учитель наш, ти знаєш, братолюбний, і він тобі простить по-християнськи, як ти його прилюдно перепросиш.

Годвінсон ( поспішно)

А сю фігурку знищиш.

К а л е б (до Годвінсона)

Вже ж, не як.

(До Річарда.)

Тут, сину, довго думати нема що.

От приступи, гречненько уклонися, скажи: «Згрішив я, батьку, перед богом і проти тебе». Що ж? Чого уводиш?

Р і ч а р д Я перепрошувать його не буду.

К а л е б То, значить, буде суд.

Річард схиляє голову на знак згоди.

Деві

(з поривом)

Се я зробив!

Зовсім не дядько Річард!

Годвінсон (до Деві)

Справді, хлопче? А хто ж тебе навчив таке робити?

Д еві

Ніхто, я сам! Та, їй же богу, сам!

Годвінсон Ти не божись, то нечестива звичка.

(До громади.)

На суд з малим, звичайно, я не стану, я сподіваюсь, що в його родині і так його не всі за се похвалять.

Е д і т а