Дмитро Білий - Шлях Срібного Яструба

Орію міцно зв’язали та відтягнули під якісь покручені дерева, куди не пробивався жодний сонячний промінь. Найбільше розлютило Атея те, що до них навіть не приставили сторожу. Сарматки зайнялися своїми справами, не звертаючи на бранців ніякої уваги. До Атея доносилися їх розмови, хропіння коней, брязкіт зброї, хруст гілля, яке ламали для вогнища. Його зброя, яку воїтельки теж вважали жертвою, нічим не гіршою, ніж він сам (а може й кращою), кинули поблизу. Це ще більше розлютило Атея. Ось вони — акінак, горит зі стрілами і лук якогось невідомого воїна — лежать на відстані декількох кроків.

Але Атей був не в змозі навіть поворушитись. Вже через годину його тіло, сповите цупким арканом, заніміло, і йому здавалося, що він просто помре у цих корчах, задовго до ранку. Здавалося, на цей раз допомоги годі було очікувати. Щоб остаточно не впасти у відчай, Атей намагався поговорити з Орією. Дівчина сиділа, прихилившись спиною до стовбура. Очі її були закриті, на розсіченій вилиці засохла цівка крові. Зрозуміло було, що Орія не має ніякого бажання теревенити з Атеєм. У відповідь на його запитання про те, чи не зможе сувора Променея передумати й поміняти страту на більш м’яке покарання, дівчина тільки зиркнула з-під лоба і знов опустила голову на груди, поринувши в сумні свої думи. Лише один раз, коли останній промінь сонця зблиснув серед дерев, до Атея, який вже й не сподівався почути голос Орії, донеслися її слова:

— У тебе, дійсно, був незвичайний щит, здавалося, від його світа можна осліпнути, не я, а він врятував тебе…

…І все, надалі Орія знов продовжувала мовчати… Але в голові Атея майнула рятівна думка. Він зосередився на цій думці, в якій, здавалося, приховується його остання надія на порятунок…

…Перед присмерком їх розв’язали й запропонували їжу. Орія тільки похитала головою, але Атей із задоволенням з’їв добрячий шматок смаженої куріпки. Очікування близької страти аж ніяк не позначилося на його апетиті. Трохи провагавшись, він з’їв і той шматок, від якого гордовито відмовилася Орія. Дівчина трохи здивовано подивилась на хлопця, у якого, здавалось, настрій після вечері значно покращав. Їжу принесла їм Лаена. Вона щось сказала Орії, але та продовжувала зберігати вперту мовчанку.

Атей чемно подякував Лаені за їжу.

— А я все ж перемогла тебе, скіфе Атею, — задоволено промовила дівчина, — всі бачили, що саме я збила тебе своїм конем і, якби не наказ взяти тебе живцем, з легкістю змогла б заколоти своїм списом. За це Променея дозволить мені забрати твій скальп після жертвування.

— Та я ж не проти, — із щедрістю погодився Атей. Раптом рятівна думка, що спалахнула в його голові після недбало кинутих слів Орії, перетворилася на химерний, але далеко не безнадійний план.

Атей озирнувся — дві сарматки-стражниці про щось сперечались, не звертаючи на їх розмову ніякої уваги. Орія сиділа біля дерева, розминаючи затерплі руки й навряд чи прислуховувалася до їх розмови.

— Ти могла б заслужити ще більшу нагороду в Променеї, — немовби між іншим кинув Атей і зробив вигляд, що уважно розглядає якусь пташку на дереві.

— Що за нагорода? — стрепенувшись, запитала Лаена.

Атей трохи завагався, чи варто так ризикувати, але іншого виходу в нього просто не було, і він, понизивши голос, тихо промовив:

— А ти добре пам’ятаєш той щит, який був у мене, коли ви витягнули мене з Борисфену?

— Так, — Лаена кивнула, в її очах майнув вогник нестримної зацікавленості, — був у тебе якийсь щит. Мені здалося, що він досить незвичайний. Я ж добре розбираюсь у зброї.

Атей помітив цей вогник і зашепотів:

— Не якийсь щит, а чарівний щит, виготовлений для майбутніх царів Скіфії. Такої здобичі в тебе ніколи не було й навряд чи буде.

— І де він знаходиться зараз!? — аж підстрибнула на місці Лаена.

Атей посміхнувся:

— Я що, такий дурний, щоб тобі зразу це сказати?

— І що ти хочеш? — підозріло запитала дівчина.

— Дуже небагато, щоб ти попрохала якогось скіфського ворожбита, аби той приніс пожертву за мене богу Папаю, богу Гайтосіру та богині Апі, а головне — Таргітаю. Можливо, тоді я не буду після смерті рабом Матері-Лисиці і вона відпустить мене на полювання до Таргітая.

Лаена трохи повагалась, але потім кивнула головою:

— Добре. А тепер кажи, куди заховав свій щит.

— Не зараз, Лаено, я боюся, що нас можуть почути, до того ж щит цей можна дістати тільки вночі і це можу зробити тільки я, бо, якщо першим до щита торкнеться чужинець, прокляття скіфських богів впаде на голову його та усіх його близьких. Але якщо він перейде з моїх рук до твоїх, то його чари будуть служити тобі і ти станеш найкращою воїтелькою у всьому Степу. Чого тобі боятися? Я буду без зброї, і в разі чого ти зможеш легко вбити мене.

— Згода, скіфе, я подумаю над твоїми словами, — замислено промовила Лаена.

Нагодувавши Атея, воїтельки знов міцно зв’язали їх і залишили на самоті.

Нічна темрява впала на Священний Яр. Тепер Атей міг побачити лише блимання вогню від кострища десь між деревами. Там, біля вогнища, сиділо декілька сарматок. Звідти доносилися звуки неквапливої розмови.

— Вранці, коли небо буде ще темним, нас виведуть до Каміння Жертовної Крові, — почув Атей тихий і сумний голос Орії. — Променея буде співати пісню, викликаючи дух Матері-Лисиці, а потім… потім нас вб’ють…

— Мені здавалося, Оріє, що смерть тебе аж ніяк не лякає, — тихо промовив Атей.

— Я не боюся смерті, нерозумний скіфе, — відповіла дівчина, — я завжди мріяла загинути у бою. Тоді б мене прийняли до клану Безсмертних воїтельок Матері-Лисиці. А тепер я, зв’язана і безпорадна, буду принесена в жертву й назавжди залишуся рабою й прислужницею по той бік обрію.

Атею здалося, що Орія говорить, ледь стримуючи сльози. Йому стало жаль її.

— Не сумуй, Оріє, — тихо промовив він, — здається мені, що нам ще зарано думати про подорож за край Степу.

Атей лежав на землі, уважно вдивляючись у небо й намагаючись визначити, скільки часу минуло. Здавалося, що вже наступила північ. Поступово його зір звикав до нічної темряви. Він ледь зміг бачити обриси Орії, яка непорушно сиділа, прихилившись спиною до дерева. Небо було затягнуте хмарами, і жодна зірка не пробивалась крізь імлу. Лише десь блимав вогник від кострища, але звідти не доносилося жодного звуку, і Атей щиро сподівався, що стражниці поснули.

— Оріє, — тихо прошепотів він, — Оріє, ти мене чуєш?

— Так, — почувся тихий голос.