Всеволод Зіновійович Нестайко - Казкові пригоди Грайлика

— І ти мені подобаєшся, — призналася Галочка. — Я й не думала, що драконські діти бувають такими.

Він ще раз зиркнув на неї і раптом сказав:

— Хочеш, я тебе врятую?

— Як?

— Виведу з Дракондії, і ти втечеш.

— Тебе ж мачуха покарає.

— Ну й що? Подумаєш!

— Слухай, а давай разом тікати! Ти ж у Дитиндії не був?

— Не був.

— У нас так здорово! Ми у такі ігри граємо!.. Ніякої самограйки-розважайки не треба.

Він почухав потилицю:

— Було б, звичайно, цікаво, але…

— Та чого там «але»… Я нікому не скажу, хто ти. Звичайний хлопець, тільки незнайомий. Незнайомець Коша! Ніхто нічого й знати не буде. Давай!

Він задумався:

— Може, я й маму пошукаю… Я чогось певен, що вона жива. Вона мені часто сниться. Говорить зі мною уві сні, голубить… Я давно хотів полетіти на її пошуки. Але тато не пускає. Каже — підростеш, тоді… Малий ти ще поміж люди йти, пропадеш, каже… А я, по-моєму, вже підріс.

— Авжеж підріс. Так літаєш!

— Ну, тоді давай тікати разом.

РОЗДІЛ V

Котофей Котофейович.

Пан Копайло. «Треба подумати!»

Грайлик вражено дивився на Кошу.

Він ніколи в житті не бачив драконенят, драконських дітей.

Звичайний хлопчик. Ну трохи не дуже гарний. Губатий, носатий, капловухий. Але бувають хлопчики й набагато гірші на вроду. І нічого.

Ніколи б Грайлик не подумав, що Коша дракон. Коша — дракоша. А брат його — Драка. Два дракоші —Драка і Коша. Чудасія якась.

А втім, ніякої, чудасії нема. У Дитиндії, як розіграєшся, і не таке буває.

— Ну тепер ти все знаєш, — сказала Галочка. — Згоден іти з нами шукати Кошину маму? Кажи швидше.

— Ну ти ж знаєш, що згоден, — сказав Грайлик. — Я завжди згоден, коли щось цікаве.

Та Галочка й не сумнівалася. Вона спитала просто так, для годиться. Вона була певна, що Грайлик піде за нею на край світу. І чого ті принцеси такі впевнені? І головне, що вони не помиляються.

— А куди йти, ви знаєте? — спитав Грайлик.

Галочка запитально подивилася на Кошу, Коша непевно знизав плечима:

— Якби я точно знав, я б давно пішов і знайшов…

— Гм, — сказав Грайлик. — Шукати, коли не знаєш де, важкувато.

— Треба порадитися з кимось мудрим і досвідченим, — сказала Галочка.

— А чи не звернутися нам до Котофея Котофейовича? — примружився Грайлик.

— Якщо він дома, — сказала Галочка.

— Я його сьогодні бачив на даху, він грівся на сонці,— сказав Грайлик.

— А хто такий Котофей Котофейович? — поцікавився Коша.

— Кіт, — сказала Галочка. — І не просто собі кіт, а мандрівний кіт. Він дуже любить далекі небезпечні подорожі.

— А той, хто мандрує, той багато знає,— сказав Гр айлик.

— До того ж мати Котофея Котофейовича — котяча фея Мурлина, яку боявся навіть сам мишачий король Семиглав, — додала Галочка.

— Ходімо, — сказав Грайлик. І вони один за одним шмигонули у під’їзд, нишком, щоб не привертати увагу інших дітей.

Котофей Котофейович жив на горищі.

Він сидів біля круглого горищного вікна в окулярах на носі і читав газету «Котячі вісті». Після мандрівки він завжди перечитував газети, щоб не відриватися від життя, знати, що робиться у котячому світі.

— Добрий день! — привіталися Грайлик, Галочка і Коша.

— А-а, здрастуйте! — глянув на них Котофей Котофейович з-над окулярів.

— Познайомся, Котофей Котофейович, це — Коша, — сказав Грайлик.

— А-а, знаю. Синок Дракона Івановича, — хитнув головою Котофей Котофейович.

Грайлик і Галочка здивовано перезирнулися. А Коша глянув на Котофея Котофейовича з неприхованою повагою. Обізнаність, досвід і мудрість мандрівного кота були незаперечні.

— Ми до тебе на пораду, — сказала Галочка, і разом з Грайликом вони виклали суть справи.

— Мурр! — сказав Котофей Котофейович і задумався. Потім зітхнув: — Боюсь, що конкретної відповіді я вам дати зараз не зможу. Взагалі-то я чув про цю сумну історію. Мені розказувала її Сорока Скрекекулія. Це було давненько, років три тому…

— Так-так, — прохопився Коша.

— Скрекекулія казала, що усюди літав тоді Дракон Іванович, усіх, навіть її, питав, чи не бачили його дружини. Але ніхто нічого не знав. Баба Настя раптово теж кудись зникла, корова Доня десь заблукала у лісі й пропала. І ніхто-ніхто не бачив твоєї, Кошо, мами. Ні на землі, ні у небі… Але стривайте, щойно мені спало на думку… Під землею ж не шукали? Не шукали. Тут міг би стати у пригоді мій знайомий кріт Пан Копайло. Живе він на узліссі Загадкового Лісу, на околиці міста. Хочете — одведу?

— Авжеж хочемо! — не задумуючись, сказали вони.

Котофей Котофейович відклав газету, сховав окуляри, і вони вирушили в дорогу.

— А як же вони йшли через місто? — може спитає хтось із дорослих. — Невже ніхто на них не звернув уваги, не перешкодив їм?

Ми нагадаємо такому дорослому, якщо він забув.

У Дитиндії, як у кожній пристойній казковій країні, свої священні закони. Коли відбувається її Чарівна Таємність — Гра, все навколо надзвичайним чином перетворюється. Вся Дорослія виключається, зникає. Тобто не зовсім зникає, а начебто переходить у інший вимір. Дорослі собі ходять, рухаються, говорять, але нічого дитиндячого не бачать, не помічають.

Отже, не хвилюйтесь, ніхто нашим героям не заважатиме, не перешкоджатиме.

І Котофей Котофейович спокійно повів Грайлика, Галочку і Кошу через усе місто на околицю, де починався Загадковий Ліс.

На узліссі Котофей Котофейович показав на маленькі горбочки свіжої землі, що виднілися серед трави:

— Його робота!

Мандрівний кіт почав ходити від горбочка до горбочка, приставляючи вухо до землі і слухаючи. Нарешті сказав: «О!» — постукав лапою по землі й загукав:

— Пане Копайло! Пане КопайлоІ Вийдіть на хвилинку!

Через якусь мить земля на горбочку заворушилася і виліз кріт — у темних окулярах, з лопатою і в шахтарській касці.

— Це ти, Котофею? — спитав Пан Копайло, спершись на лопату і дивлячись мимо кота.

— Я.

— А хто це з тобою? Пробач, не бачу.

— А це мої друзі — Грайлик, Галочка і Коша. У нас до тебе справа.

І Котофей Котофейович розказав, чого вони прийшли.

Пан Копайло уважно вислухав і сказав:

— Під землею — не те, що на землі або в небі. Під землею бачиш тільки те, що перед твоїм носом. Отже, я не можу, на жаль, знати все, що робиться під землею. Але про деякі таємниці я все-таки чув. Є під землею у Великих Кам’яних Печерах країна Темнондія. Править нею зеленоока Чорнавія Темнонда. В одній з печер вона тримає невільниць, які працюють день і ніч, обробляють, шліфують дорогоцінне каміння. Цих невільниць полонили на землі слуги