Галина Малик - Злочинці з паралельного світу

папугу. — Я про тебе не забув! Ти мені допоміг — я тобі!

— Натур-р-рпр-р-родукт — ваше здор-р-ров’я та довголіття! — сказав Фері й заходився біля качанів.

Розділ 18. Новий план дій

Наступного ранку Рата прокинувся злий і невдоволений.

Перш за все він глянув на купу їжі. До неї ніхто не торкався.

Всі решта вже не спали. Доллі вилизувала свою пухлину. Вона важко дихала — їй було дуже погано. Фері, сидячи на трубі, чистив пір’я. Хроня порався коло своїх черевиків, намагаючись надати їм хоч трохи пристойного вигляду.

Обвівши усіх поглядом, Рата сердито сказав:

— Ну то й що, ви оголосили голодовку? — і вже іншим, майже прохальним голосом, додав: — Що, хай це все добро пропадає? Я ж не лише для себе його брав.

Всі подивилися на Хроню, чекаючи, що він скаже. Хроня поставив біля себе обчищеного від присохлого болота черевика і, ковтнувши голодну слину, неквапом мовив:

— Ну, я так гадаю, раз усе це вже тут, то треба його з’їсти!

У Рати задоволено блиснули очі.

— Не радій! — сказав йому Хроня. — Більше ми красти нічого не будемо, затям!

— Та я що, я нічого, — забурмотів Рата, побоюючись, щоб Хроня не передумав.

Вони влаштували розкішний сніданок, скуштувавши всього, чим був багатий холодильник Аріадни Трохимівни.

А після сніданку Доллі сказала:

— Пане Рекс, можна мені взяти слово?

— Та бери, бери, хто тобі не дає! — озвався розімлілий Рата, а Рекс лише хитнув головою.

— Бачте, — нерішуче почала коллі, — ще коли мій професор філології був живий, мені довелося чути від нього про відомих народних месників…

— Кого-кого? — не зрозумів Рата.

— Ну, ватажків повстанців, які вели справедливу війну проти багатіїв. Вони визволяли людей, приречених на страту, відбирали у багатих нажиті працею інших багатства…

— О! О! Чули? — зраділо перебив Доллі кіт.

— …і віддавали їх бідним, — продовжила Доллі, глянувши на Рату, який розчаровано відвернувся.

— Звали їх Микола Шугай, Олекса Довбуш, Устим Кармалюк…

— Ніколи не чув про цих чуваків, — презирливо скривився Рата.

— Який же ти автохтон після цього, — усміхнувся Хроня, — якщо навіть героїв свого народу не знаєш? А-а, я й забув, — в’їдливо додав він, — тобі ж ніколи було — ти БІСНІСОМ займався.

— Чим займався, тим займався, — прошипів Рата, — а про таких вальтонутих, щоб віддавали своє добро комусь — не чув.

—.Є ще багато відомих імен народних месників у всьому світі. Ось, приміром…

— Зор-р-ро! Зор-р-ро! — раптом закричав зі своєї труби Фері.

— Ви цілком маєте рацію, пане Фері, — повернулася до нього Дол.

— А-а, цей чувак у чорній масці — про нього я чув! — зрадів Рата. — Колись усі паркани були цим Зорро пописані. Ну що ж, я згоден спробувати так, як ти кажеш — рятувати, виручати, визволяти… А там подивимося…

— Ну, якщо визволяти… — сказав Рекс. — Знаю я одне місце. Ходімте, покажу.

— Що за місце? — спитав Хроня.

— А ось прийдемо — побачите, — не пояснив Рекс.

Вони вийшли з будинку і рушили за Рексом у напрямку нового мікрорайону, забудованого дев’ятиповерховими однаковими коробками будинків.

Розділ 19. Жахливий напівпідвал

Залякане хмарами сонце визирало то тут, то там. Осінній день неначе вагався: починатись йому чи ні.

Товариші по нещастю йшли до недобудованих будинків нового мікрорайону. Вів їх Рекс.

Наблизились до одного, давно покинутого будівельниками. Рекс спустився вниз сходами, у напівпідвальне приміщення. У коридорчику стояла вода. Але хтось понакидав там цеглин, і по них, наче по камінцях через гірську річку, усі пробралися досередини. У напівпідвалі було сухо. Усі його стіни були розмальовані дивними чорними закорючками, які зловісно виділялися на сірому бетоні. На одній стіні висіла якась біла ганчірка, теж розмальована чорною фарбою. Посередині стояв старий стіл, поряд — перекинуті ящики, які правили, очевидно, за стільці. Тут було моторошно.

— Що це таке? — чомусь пошепки спитав Хроня. — Куди це ти нас привів?

— Це місце, звідки я одного разу ледве вирвався, — похмуро сказав Рекс. — Бачиш оцю закорюку? — вказав він на малюнок на ганчірці.

— Ну?

— Знаєш, що це таке?

— Десь я таке вже бачив… — намагаючись пригадати, наморщив лоба Хроня.

— Це — фашистська свастика, — тихо пояснила Доллі. — А це — знак есесівців, — показала вона на іншу закорючку.

— Це ті, що у німців були під час війни! — згадав Хроня.

— Ну, й що далі? — не терпілось Раті, якому вже тут набридло.

— А далі те, що сюди приходять гратися дуже милі дітки, — сказав Рекс. — Я з ними знайомий. Одного разу я потрапив їм до рук. Оце ось у мене залишилося на пам’ять про нашу зустріч, — він показав на синій шрам від залізного прута.

— А що вони хотіли від тебе? — пересохлими губами спитав Хроня.

— Та нічого не хотіли, гірко посміхнувся Рекс. — Якось дивно вони граються: ловлять котів і собак, влаштовують над ними суд, потім котів вішають, а собак…

Рекс раптом замовк і нашорошив вуха. У коридорчику почулося чалапання і хтось тихо вилаявся. Хроня приклав пальця до губів і махнув рукою на стіл, за широкими канцелярськими тумбами якого можна було сховатися.

До підвалу ввійшов хлопець у чорній шкіряній куртці. На грудях куртка відстовбурчувалася. Хлопець постояв хвилину, звикаючи до півтемряви. Потім розстебнув блискавку куртки і за загривок з-за пазухи вийняв рудого кота. Кіт висів у його руці, наче ганчірка.

— Ги! — дурнувато гикнув хлопець, дивлячись котові в очі. — Ну, Рудий, готуйся до суду! Вибачай, що інших суддів нема — до бурси пішли. Але я й сам непогано впораюсь. Що там учора твоя хазяйка з вікна вякала? Що ми по її городу м’яча ганяли? Ну, думаю, їй тепер пару днів не до городу буде. Правду я кажу? Пра-а-авду! Вона свого котика улюбленого шукати буде. У газетку оголошення даватиме, по телевізору нагороду обіцятиме! А нам її нагорода не потрібна, пра-а-авда? Ги-ги!

Так розмовляючи з котом і тримаючи його за шкірку, хлопець відійшов у дальній куток напівпідвалу. Пововтузившись там, він повернувся до вікна. У руці в нього був телеграфний дріт і великий кухонний ніж.

У Хроні, який бачив усі ці приготування, похололо всередині.

А хлопець тим часом продовжував:

— А де наш улюблений Рудик буде? А Рудик собі спокійно висітиме отут, у підвальчику! І твоя довбана хазяйка вже ніколи не гарчатиме на хороших хлопчиків, щоб вони не кидали камінчиками в її дорогого котика.

Наче зрозумівши свою долю, рудий кіт жалібно нявкнув.

— Пізно тепер нявчати, пізно, — сказав хлопець і накинув йому на шию дротяний зашморг.

Розділ 20. В’язень

Що сталося потому — хлопець у