Ірен Віталіївна Роздобудько - Я знаю, що ти знаєш, що я знаю

— «лiхтарик» увiмкнувся в ту мить, коли стрiлка годинника вирiвнялась. Щоранку Оксана чекала, що «фокус не вдасться». Але «лiхтарик вмикався»! I млосний, довгий, пронизлий бiль наповнював груди.

Потiм вона здогадалась: усе вiдбувається через те, що в нiй мiцно застрягла пам'ять про ТОЙ день — день втечi. Це вона вмикає бiль, не вiдпускає, висмоктує з Оксани всi життєвi соки. Але звiльнитися вiд тих спогадiв Оксана не могла i не хотiла. Навпаки, щоночi, перед тим як заснути, робила таку вправу: ретельно поновлювала в уявi всi деталi свого вiд'їзду, намагалася призвичаїтись до цих деталей i так зробити їх буденними, звичними, «прохiдними».

Вивчаючи свою дивну хворобу, Оксана якось натрапила на поради психолога, в яких чiтко говорилось: аби позбутися якоїсь проблеми, треба «подрiбнити її на крихiтнi шматочки i проковтнути — раз i назавжди». А тi люди, котрi штучно забороняють собi згадувати щось неприємне, ставлять дамби i запруди на шляху невигiдних спогадiв — так лише заштовхують їх глибше в пiдсвiдомiсть. А потiм усе спливає на поверхню в найнезручнiший момент. Запруда проривається страшною i нестримною повiнню. Тому Оксана щодня перед сном оживлювала цю картину...

I в уявi чiтко поставала її обiдрана i засмальцьована димом дев'ятиповерхiвка на околицi промислового мiстечка. Пiд старим, ще бабусиним лiжком, захована зiбрана валiза. Збирала її коли дiти були в школi, а чоловiк спав, зачинившись у своїй кiмнатi, захаращенiй порожнiми пляшками. Кидала речi, майже не розбираючи — аби швидше. Довкола крутилася Маркiза. Тицяла голову в речi, тривожно муркотiла, навiть стрибнула досередини валiзи i надзюрила в один куток, дивуючись i, певно, по-котячому радiючи тому, що хазяйка на це майже не зреагувала.

Кожна клiтина тiла вiбрувала. Таке враження, що цi мiзернi частки, з яких зiткано органiзм, розбухли, загрожуючи вибухом, пiсля якого вiд неї лишиться мокре мiсце. Попри це руки робили свою справу: пакували речi. Усi питання вона вирiшила давно i вiдповiла на них жорстко. Так, вона тiкає.

Так, вона залишає дiтей.

Так, вона — найостаннiша тварюка.

Так, її осудять.

Усi. Без винятку.

I не буде людини в цiлому свiтi, котра зрозумiла б її. Хiба та, котра знає, що таке iснувати на межi життя i смертi. I щоденно, щохвилинно думати про вибiр на користь останньої. Але вона не може обрати смерть! Не має на те нiякого морального права, тому що є дiти. I вона мусить втекти, щоб дати їм життя.

Зараз вони тихо тлiють в безпросвiтнiй бiднотi. У закопчених, давно не ремонтованих стiнах, з батьком, котрий не працює третiй рiк, з матiр'ю, що пiсля приватних копiйчаних занять з iноземної мови в рiзних кiнцях мiста, увечерi падає мертвою на лiжко i дивиться в стелю, мiркуючи про одне: чи вистачить зарплати хоча б до наступного тижня. Ще рiк-другий i Миколка почне втiкати в пiдземний перехiд, де збиваються в зграї дiти таких самих невдах, як його батьки, а Оля пiде по руках заїжджих торговцiв бананами. А сама вона збожеволiє вiд вiдчаю i хронiчної втоми.

Як вона наважилась на вiд'їзд? Просто: знайшла оголошення якоїсь фiрми, де їй запропонували непоганий заробiток в Iталiї, пiдготувала документи — так заради iнтересу, чи вийде? Вийшло. Але трохи не так, як вона гадала: запропонували Нiмеччину. А коли вона почала вiдмовлятися, пригрозили, мовляв, треба повернути витрати фiрми на квитки. Сума була неймовiрною... Гнiтило те, що вона нiчого не могла пояснити дiтям, а тим бiльше чоловiковi. Вони нiколи її не вiдпустили б. Нiколи i нiзащо. Треба було ось так: стиснути зуби, проклясти себе i тiкати. I почуватися останньою тварюкою до того часу, коли зможе зробити перший грошовий переказ. Можливо, тодi її зрозумiють. Але, божилася Оксана, таких переказiв буде багато! Вона вiдмовить собi в усьому. Абсолютно в усьому. Вона гризтиме сухарi i питиме лише воду, вона працюватиме, як вiл, але шелест валюти в руках буде для неї найкращою симфонiєю. I вона буде спокiйна за те, що дiти не голодують, що чоловiк вiзьметься за розум, зможе зробити ремонт, вивозити дiтей на море i купувати їм одяг, заощаджувати на навчання. А якщо вони не зрозумiють цього зараз — це не страшно. Нехай навiть зовсiм не зрозумiють. Нiколи. Головним для неї буде те, що вони вивчаться, стануть людьми, не пiдуть анi в перехiд, анi по руках. Саме так вона мiркувала, ковтаючи сльози i заштовхуючи зiбрану валiзу пiд лiжко.

Таксi мало приїхати за нею о п'ятiй ранку. Треба було протриматися вечiр i нiч, нiчим не виказати свого жаху i болю, бути такою, як завжди. Щойно вона заховала валiзу, як із сусiдньої кiмнати, де останнiм часом мешкав чоловiк, виповзаючи звiдти лише поїсти, залунало:

Гуцулко Ксеню, Я тобi на трембiтi, Лиш однiй в цiлiм свiтi Розкажу про любов!

Оксану ледь не знудило. Уявила, як Сергiй сидить на лiжку в синiх «сiмейних» трусах i, поглядаючи на себе у велике каламутне дзеркало, що стоїть навпроти, награє на баянi це танго. I картинно трясе над клавiатурою довгим, давно немитим волоссям. Але грає вправно, так само як тодi, коли вона вперше побачила його на танцмайданчику i заклякла на мiсцi. I пiддалася музицi, словам, юнацькій романтицi життя, яке тiльки розпочиналося i мало бути чудовим...

Тiкати. Тiкати. Тiкати.

З дiтьми вiн вiдчує вiдповiдальнiсть, вiзьметься за розум. Треба в це вiрити. А якщо й не вiзьметься — її закордонного заробiтку вистачить на всiх. Навiть якщо любов i повага до цього «першого хлопця на селi» давно проминула.

Потiм... Потiм зi школи повернулися дiти. Це було витримати ще важче, нiж «гуцулку Ксеню». Вона нагодувала їх супом. Випрасувала всi їхнi речi. Поскладала всi шафки. Вимила пiдлогу. Повiсила новi чистi фiранки. Наготувала обiд i вечерю на тиждень. Перевiрила дитячi щоденники, з кожним по черзi сiла робити домашнє завдання, весь час тамуючи всерединi себе крик. Не крик, а оскаженiле тваринне виття, що переповнило не тiльки груди, але й колом стояло в серцi, легенях, нирках. Немов хтось вивертав її зсередини, перетворюючи на криваву бiомасу болю, що лише зовнi була вкрита шкiрою i ще зберiгала свою людську оболонку.

Уночi не заснула анi на хвилину. Маркiза, котра вiдчувала Оксанин настрiй, мов барометр, усю нiч не злiзала з її грудей. Оксана занурювала пальцi в м'яку котячу шерсть, машинально нервово стискаючи i розтискаючи їх — i, мабуть, завдавала кошенятi болю. Але Маркiза терпляче витримувала цi жорстокi пестощi i лише час вiд часу пiдводила на хазяйку свої дивовижно синi очi-зiрочки, уважно заглядаючи в