Володимир Костянтинович Пузій - Бісова душа, або Заклятий скарб

виключено, що саме зараз ідуть назирці. А він тут шаровари біля вогнища протирає, аби йому пусто було, і вогнищу цьому, і лісу-нечистю, і…

— Дядьку? — тихесенько покликав Миколка. — Га, дядьку? Тут, здається, від нашого хазяїна гонець прийшов.

— Який ще гонець? — роздратовано перепитав Андрій, обертаючись.

І майже відразу побачив біля вогнища вовка.

Звір був дебелий, статечний, такий вівчарці шию вмить перекусить. Очі світилися хижо, по-чаклунському; шерсть на грудях злегка присмалена, в усьому ж іншому звір не мав недоліків.

За винятком того, що був тут.

— Добривечір, панове, — сказав вовк хрипким голосом покійного Степана Коржа. — Я того… за тютюнець прийшов подякувати. Не заважатиму?

* * *

Степан був від народження перевертнем, вовкулаком. Чого анітрохи не соромився, хіба що попервах, коли не вмів керувати своїми смертельно небезпечними (для нього ж таки!) властивостями. Тож уперше Коржа ледь не вбили ще в дитинстві; однак за дивною примхою долі побите вовченя, на якого привселюдно перетворився учень кобзаря, не змогли наздогнати — надто захопилися побиттям самого кобзаря. Котрий теж був вовкулаком.

Це дуже зручно, багато з наших ідуть в кобзарі, пояснював Степан біля вогню враженим Андрію і Миколці. Кобзар усе життя в дорозі, ніде надовго не затримується, всіма шанований, а труднощі подорожні — так вовкулакові з ними легше змиритися. І небезпека менша, ніж якщо увесь час серед людей живеш.

Хоча, звичайно, не всім кобзарство до вподоби. У Степана після того випадку назавжди відпала охота до цього ремесла; блукав країною, доки не пристав до козаків.

— А підстрелили за що? — спитав Андрій.

— Так… вовком перекинувся: поспішав дуже, а коня не було… Ну і відшукалися якісь мужички вправні, вцілили, іроди. Від них-то я втік — але не від кулі, куля у мені міцно засіла. Дістався якось до монастиря, людську личину накинув, у шпиталь попросився… — де і помер. Людиною. А вовком ось, сюди втрапив, у Вирій.

— І що далі?

— Гарне запитання. Відповіді не знаю, брехати не буду, але дещо чував від Мирона… ну, того кобзаря, про якого я вам розповів. У вовкулаків є свої, особливі легенди, про них більшість людей і не здогадуються. Душ у нас цілих дві в одному тілі. А чого ж, у кішки, кажуть, їх аж дев’ять — так їм легше. А в нас, якщо одну вб’ють, друга, ясна річ, залишатися в Яві не може — ми ж не коти. Але і до Господа потрапити не можемо…

— Ти віриш у Бога?

— А чого ж? — скоса зиркнув на Андрія вовкулак. — Я, до твого відома, народився від жінки, а не від собаки, і не бісове я поріддя, як багато хто про нас, вовкулаків, думає. Грішив, так — але хто ж не грішив?! А зла ніколи не творив задля втіхи чи від нудьги, до мерзоти різної схильності не маю. У Господа ж вірую.

— Але в Святому Писанні про вовкулаків хіба сказано?

— Святе Писання живі люди писали, — визвірився Степан. — Хоч і апостоли. Та давай не будемо про це. От краще скажи, ти що у Вирії робиш? Ти ж живий іще. І хлопчик також. До того ж ти у монастир прийшов, аби спасатися.

— Про характерників чув?

— Чув. А що, ви завжди Вирієм їздите?

— Справа є, — відрізав Андрій. — Тільки не впевнений я, чи вдасться мені виконати взятий на себе зарок.

І він стисло розповів Коржу про те, що сталося.

— Дивуюся лише, як тебе ліс до нас пропустив, — закінчив він, хмурячись.

— За свого прийняв, тож і пропустив, — фиркнув вовкулак. — А ти що ж, досі не вигадав, як з ним домовитися?

Ярчук хитнув головою.

— Е-ех… — протягнув Корж. — А я от, як і ти, спасатися налаштувався… Чув, мабуть, що з нами стає, коли сюди потрапляємо? І там немає нам життя, і тут… Та кому я розповідаю, ти ж, братику, теж із наших, якщо поміркувати!

— Дивлячись кого ти називаєш вашими.

— Та тих, в кого погляд на життя особливий, широкий. І не завжди батюшкам угодний.

— Ти церков у спокої залиш.

— Я — залишу. А вона — чи залишить мене?…Слухай, братику, — Корж скоса поглянув на скриньку, — а наші з тобою шляхи часом не в одному напряму лежать, га?

— Ще й сам не знаю. До речі, — Андрій витяг із кишені люстерко й оглянув з усіх боків: наче нічого особливого. Робив, правда, майстер — відразу видно, але без усіляких там викрутасів: кістяна оправа з кількома завитками задля краси і кругле дзеркальце. В якому відбивається смутне Андрієве обличчя. От і все чародійство.

А дихнеш — з’являються літери, складаються у слова.

Андрій прочитав, кусаючи вус і не вірячи побаченому. Люстерце наказувало: «Вирушай за тінню братика».

І все. Розумій, як хочеш.

Розділ п’ятий

Вовкулача тінь

Що важить тінь? — шмат пустоти,

де контури прості, де ти —

уже не ти, давно не ти, — а хтось

ворожий.

«Прости», — шепочеш. Не проси,

бо слово — важче від роси,

й біжать по слову-сліду пси.

Слід пахне кров’ю.

Втечеш? — куди?! Навкруг — пустир,

і пам’ять — наче білий дим,

мов цівка п’яної води —

тече крізь душу.

І сонце — цвях, і вістря — в лоб!

Ніж у колоді — мов суглоб,

який час вивернув. Було б

тепер так слушно

перестрибнути, перекинутись…

Кричать тобі: «Ну, ти!

диви, який, бач, богатир!

Та лиш без тіні!

Так бий його! Оце так тир!»

А ти завмер, а ти — застиг.

Лиш за життям десь монастир

стоїть гостинно.

Там темно повсякдень, і час

по-іншому іде — і чар

там позбавляється печать

проклять одвічних.

Там тіні розпинають на

молитвах — і нема вікна,

де б промінь-цвях не обминав

співочий відчай.

Однак ця втеча — тільки сон.

Тож підніми, мов меч, засов.

Хай шлях чекає лютим псом —

та ти не шкірся!

А глянь ув очі, накажи —

шлях-пес вмить ляже, полежить —

і вірно уперед біжить

звірям покірним.

А тінь? — мара! Від більших ран

не помирали. Ти ж не раб,

і долі власної збирай тугі зернини.

Їх без жалю засій, полий. Болить?

Я знаю, що болить.

Тож вий найдовшу із молитв,

коли насниться,

що ти — людина…

Ранок, як відомо, мудріший за вечір. Але до нього ще дожити треба.

Андрієві не спалося. Не тому навіть, що навколо Вирій розкинувся, а просто гидко було на душі. Наче хтось чобітьми пройшовся по ній… станцював.

І ще — скринька. Вирячилася коштовними своїми баньками, наче жива, і не було від неї ніякого рятунку. Ніде заховатися на маленькій галявині, що виділив-відділив для своїх «гостей» ліс-нечисть, всюди