Ієн Макьюен - Спокута

Репетиції також нівечили її почуття організованості. Той самодостатній світ, який вона викреслила чіткими й бездоганними лініями, спотворювався недбальством чужих розумів, чужих потреб; і сам час, так гарно поділений на папері на акти й сцени, навіть у цю мить неконтрольовано збігав. Джексон, мабуть, повернеться аж після обіду, Леон із приятелем приїдуть під вечір або навіть раніше, а вистава призначена на сьому. А ще й досі не було справжньої репетиції, а близнюки не вміють грати, навіть говорити не вміють, а Лола вкрала у Брайоні роль, яка по праву належиться їй, і нічого вже не можна зробити, і ще ця спека, несосвітенна спека. Дівчинка пригнічено зіщулилася й підвелася. Пилюкою з плінтуса вона вимазала руки і сукню ззаду. Глибоко замислившись, вона, поки йшла до вікна, витерла руки об передню частину сукні. Найпростішим способом справити враження на Леона було б написати для нього оповідання, самій вручити йому і прослідкувати, щоб він його прочитав. Гарно виписані літери назви, розмальована обкладинка, сторінки зшиті — в самому цьому слові відчувалася вся привабливість чіткої, лаконічної і контрольованої форми, від якої вона відмовилася, коли вирішила писати п’єсу. Оповідання було простим і недвозначним, і ніщо не могло стати на заваді між нею і її читачем — ніяких посередників із їхніми особистими амбіціями чи невмілістю, ніякого браку часу, ніяких обмежень можливостей. В оповіданні треба всього лиш захотіти, всього лиш написати це на папері — і вже маєш світ; у п’єсі доводиться задовольнятися тим, що є: коней немає, сільських вуличок немає, моря немає. Навіть завіси немає. Зараз було цілком ясно, що ця думка прийшла надто пізно: оповідання — це свого роду телепатія. Записуючи на папері різні значки, вона може пересилати думки й почуття зі своєї голови в голову читача. Це чарівний процес і такий звичний, що ніхто не завдає собі труду здивуватися. Прочитати речення і зрозуміти його — це одне й те саме; як і зі згинанням пальця, ніщо не стоїть між одним і другим. Немає проміжку, під час якого значки треба розгадувати. Бачиш слово «замок» — і ось він перед тобою, побачений здалеку, пізнім літом, оточений лісами, повітря синювате й спокійне, над кузнею куриться димок, а вимощена дорога крутиться й зникає в зеленій тіні…

Вона підійшла до одного з широко відчинених вікон кімнати й, мабуть, вже кілька секунд дивилася на те, що лежало перед очима, перш ніж усвідомила, на що вона дивиться. Ця сцена цілком би пасувала до середньовічного замку, принаймні здалеку. У декількох милях за володіннями Толлісів здіймалися Суррейські горби, вкриті безліччю могутніх дубів з густими кронами, зелень яких була пом’якшена молочним серпанком спеки. Трошки ближче — відкритий парк, що належав до маєтку, який виглядав сьогодні сухим і диким, розпеченим, наче савана, де нечисленні дерева кидали різкі короткі тіні, а на високій траві вже розповзалася левина пожовть середини літа. Ще ближче, вже за огорожею, були розарії, а зовсім вже недалеко — фонтан із Тритоном, і біля опорної стінки чаші фонтана стояла її сестра, а тут же перед нею — Робі Тернер. Було щось офіційне в тому, як він стояв, розставивши ноги, відкинувши назад голову. Пропозиція руки й серця. Брайоні не була б цим здивована. Вона й сама написала оповідання, в якому простий лісоруб рятує потопаючу принцесу і врешті-решт одружується з нею. Те, що вона бачить тут, прекрасно з цим узгоджується. Робі Тернер, єдиний син простої прибиральниці й невідомого батька, Робі, шкільну й університетську освіту якого оплачував батько Брайоні і який хотів раніше бути дизайнером ландшафтів, а тепер хоче вивчати медицину, відважився просити руки Сесилії. Це абсолютно зрозуміло. Такі стрибки через умовності й були суттю повсякденних романів.

Менш зрозумілим, однак, було те, як Робі владно підняв руку, наче віддаючи наказ, якому Сесилія не посміла не скоритися. Дивовижно, що вона не може опиратися йому. На його вимогу вона роздягалася, та ще й як швидко. Ось вона зняла блузку, ось дає спідниці впасти на землю й виступає з неї, а він нетерпляче дивиться, взявшись під боки. Шантаж? Погрози? Брайоні прикрила долонями обличчя й дещо відступила від вікна. Їй слід би заплющитись, подумала вона, і заощадити собі сцени сестриної ганьби. Але вона не могла цього зробити, бо й далі діялися дивовижні речі. Сесилія — на щастя, все ще в нижній білизні — полізла у фонтан, ось вона вже по пояс у воді, ось вона затискає собі носа, а ось її вже немає. Залишився тільки Робі й одяг на траві, а далі — спокійний парк і далекі сині гори.

У цій послідовності не було логіки — сцена потопання і подальший порятунок повинні передувати пропозиції руки й серця. Це було останнє, що подумала Брайоні, перш ніж збагнула, що вона чогось не розуміє і повинна просто дивитися. Невидима для інших, з висоти третього поверху, бачачи все в яскравому сонячному світлі, вона, випереджаючи роки, мала привілейований доступ до дорослої поведінки, до ритуалів і умовностей, про які вона досі нічого не знала. Ясно, що саме ці речі й відбувалися зараз перед її очима. І коли голова її сестри виринула — слава Богу! — над поверхнею води, у неї з’явилася перша слабка підозра, що для неї вже більше не існують казкові замки й принцеси, а лиш те дивне й загадкове, що діється тут і тепер, діється між людьми, звичайними людьми, яких вона знає, і яку дивну владу може мати одна людина над іншою, і як легко зрозуміти все не так — абсолютно не так. Сесилія вибралася з фонтана і вже одягала спідницю і з видимими зусиллями натягала блузку на мокре тіло. Вона різко повернулася, підняла з глибокої тіні фонтана вазу з квітами, якої Брайоні раніше не помітила, і рушила з нею до будинку. Вона й словом не озвалася до Робі, навіть не глянула в його бік. Він якийсь час дивився у воду, а тоді теж пішов геть — безумовно, задоволений — навколо дому. І сцена раптом опустіла; мокра пляма на землі, там, де Сесилія вибралася з води, була єдиним доказом, що тут взагалі, щось сталося.

Брайоні сперлася спиною на стіну і незрячим поглядом втупилася в протилежний кінець кімнати. Вона мала велику спокусу надати всьому магічно-драматичного забарвлення, сприйняти те, свідком чого вона стала, як живу картину, поставлену спеціально для неї, як особливе повчання, оповите таємницею.