Роджер Желязни - Знамення Долі

не просто символ. Він був цілком реальний, цей маг, і він закликав мене.

Він виріс, став об'ємним. Стіни кімнати навколо мене вже почали мерехтіти і танути…

Я вже майже був…

Там.

Це була невелика галявина посеред густого лісу. Вечоріло. Криваве світло висвітлювало вівтар переді мною.

Маг, обличчя якого приховував капюшон, щось робив з предметом, який лежав перед ним на камені. Його пальці рухалися дуже швидко, щоб я встигав стежити за ними. Я почув виходяче невідомо звідки протяжне, тихе, нагадуюче спів, бурмотіння.

Нарешті маг підняв предмет правою рукою, тримаючи його перед собою.

Це був чорний Обсидіановий кинджал. Він поклав ліву руку на вівтар, провів її по гладкому камені, скидаючи все інше на землю.

Він вперше глянув на мене.

— Іди сюди, — неголосно вимовив він.

Невибаглива простота цього прохання змусила мене посміхнутися. Але раптом я відчув, що мої ноги прийшли в рух проти моєї волі, і я зрозумів, що на мене накладено закляття в цьому краю похмурих тіней.

І я подякував своєму іншому дядькові, що мешкає в самому далекому краю, який тільки можна уявити, і заговорив на мові тари, накладаючи свій власний наговір.

Повітря пронизав жахливий зойк, наче якась нічна птиця кинулася вниз за здобиччю.

Маг не здригнувся, і ноги мої не були звільнені від пут чужої волі, але тепер я мав можливість підняти обидві руки. Я підняв їх до потрібного рівня, і коли вони торкнулися краю вівтаря, я допоміг собі призивним заклинанням, збільшуючи силу механічних кроків, які я робив. лікті мої зігнулися від напруги.

Маг вже замахнувся кинджалом, цілячись в мої пальці, але це вже не мало ніякого значення. Я вклав в поштовх всю свою вагу і силу і вівтар похитнувся.

А потім вівтар нахилився і перекинувся.

Маг поспішно відскочив, але вівтар вже придавив йому ногу, а можливо і обидві. Як тільки він впав, я відразу ж відчув, що вільний від заклинання. Я знову міг рухатися нормально, і моя свідомість була абсолютно ясною.

Він підтягнув ноги до грудей і покотився, поки я перемахував через вівтар, щоб дістатися до нього. Я кинувся в погоню, але він зігнувся колесом, прокотився вниз по крутому схилу і загубився у темряві серед кряжистих кутастих дерев.

Ледве я досяг краю долини, як побачив очі, сотні диких палаючих очей, які виблискували в темряві, вгорі і внизу. Спів став голоснішим і долинав, як мені здалося, з-за моєї спини.

Я швидко обернувся.

Вівтар і раніше лежав перекинутим.

Але поряд з ним височіла фігура в плащі з насунутим капюшоном. Зростом вона значно перевершувала першого мага. Він монотонно співав знайомим чоловічим голосом. На моєму зап'ясті запульсував Фракір. Я відчув, як будується навколо мене система заклинань, але на цей раз я був готовий.

Один заклик — і крижаний вітер змів систему, розвіяв, мов дим. Мій одяг затріпотів, зашарудів, змінюючи колір, покрій і фактуру тканини.

Пурпурний і сірий, світлі штани, темний плащ, мережива на грудях, чорні чоботи і широкий пояс, за який заткані рукавички з вилогами.

Мій срібний Фракір засяяв браслетом на лівому зап'ясті. Я підняв ліву руку, прикрив долонею правої очі і викликав сліпучий спалах.

— Замовкни, — наказав я. — Це марно.

Монотонний спів припинилося.

Порив вітру здув капюшон з його голови, і я побачив перед собою спотворені страхом риси обличчя Віктора Мелмана.

— Добре, — продовжував я. — Ти мене закликав. Ось я — перед тобою, і хай допоможе тобі небо. Ти сказав, що мені все стане ясно. Мені ще нічого не ясно. Говори!

Я зробив крок вперед.

— Говори! — Повторив я. — Легко чи важко, але ти заговориш. Але мені шкода тебе, якщо ти обереш другий шлях. Але вибирай сам.

Він відкинув голову і заволав:

— Хазяїн!

— Що ж, викликай свого господаря, якими хочеш засобами, — схвально кивнув я. — Я почекаю. Тому що він теж повинен дати мені відповідь.

Він знову покликав, але відповіді не було.

Він кинувся було тікати, але я був готовий і виголосив закликаюче заклинання вищого рівня. Ліс навколо повністю розсипався в прах, перш ніж він встиг досягти перших дерев, і цей прах зник, віднесений ураганним вітром, який прилетів звідти, де повинна була панувати повна нерухомість і тиша. Вітер вихором оточив галявину, червоний і сірий, звівши непроникну стіну з усіх боків, що йде в нескінченність вгорі і внизу. Ми стали єдиними мешканцями круглого острова в ночі, всього з сотню метрів в діаметрі, і його розміри повільно і невблаганно стискалися.

— Він не прийде, — холодно промовив я, — і тобі звідси не піти. Він не в силах тобі допомогти. Ніхто тут тобі не допоможе. Тут панує вища магія, і не ображай її, профан, своїми жалюгідними спробами протиборства. Чи знаєш ти, що лежить за стіною смерчу? Хаос! І я віддам тебе Хаосу, якщо ти не розповісиш мені все. І про Джулію, і про свого господаря, і про те, як ти насмілився перенести мене сюди.

Він злякано відсахнувся в сторону від кордону Хаосу і повернувся обличчям до мене.

— Поверни мене в мій дім, і я все розповім тобі, — попросив він.

Я похитав головою.

— Убий мене, і ти ніколи не дізнаєшся правду.

Я знизав плечима.

— Що ж, ти вибрав. Ти все одно розповісиш, щоб зупинити муки, а потім я віддам тебе Хаосу.

Я ступив до нього.

— Постривай!

Він підняв руку.

— Подаруй мені життя за те, що я тобі розповім.

— Я не торгуюся, — відповів я. — Говори.

Смерч вив і гарчав навколо нас, і наш острівець скорочувався. Крізь рев вітру долинали якісь голоси, бурмотіли незрозумілі слова, миготіли смутні, викликаючі жах силуети. Мелман відсахнувся, побачивши перед собою руйнування краю реальності.

— Добре, — прокричав він. — Так. Джулія прийшла до мене, як мені це й обіцяли, і я дечому навчив її. Не тому, чому я став би вчити її рік тому, а дечому з нового знання, яким я сам опанував лише недавно. Так мені теж було наказано зробити.

— Хто наказав? Назви його ім'я!

Він поморщився.

— Він не був настільки дурний, щоб сказати мені своє ім'я. Адже тоді я міг би спробувати отримати над ним владу. Як і ти, він не людина, а істота з якоїсь іншої реальності.

— Це він дав тобі картину з Деревом?

Він кивнув.

— Так. І він насправді переносив мене в кожен сефірет. Там існує магія. Там я і знайшов силу.

— А Карти? Їх теж намалював він і дав тобі, щоб ти передав Джулії?

— Я нічого не