Гастон Леру - Таємниця Жовтої кімнати

з двома великими загратованими вікнами і єдиними дверима, одні з яких ведуть у передпокій, другі — до Жовтої кімнати.

3. Передпокій з єдиним незагратованим вікном і вхідними дверима, що виходять у парк.

4. Туалетна кімната.

5. Сходи, що ведуть на горище.

6. Єдиний у флігелі великий камін, призначений для лабораторних дослідів.

План накреслено самим Рультабієм, і я констатував, що на ньому не пропущено жодного штриха, не бракує жодної деталі, яка могла б придатися для розв’язання задачі, що стояла тоді перед правосуддям. Познайомившись з планом і пояснювальним текстом до нього, читачі знатимуть рівно стільки ж, скільки знав Рультабій, коли вперше опинивсь у флігелі з твердим наміром дійти до істини, тобто, відповісти на запитання, яке в той час ставив перед собою кожен: яким чином убивця зміг утекти із Жовтої кімнати.

Перш ніж подолати три сходинки, що вели до входу, Рультабій зупинився й ні сіло ні впало запитав у Дарзака:

— Гаразд, а який же рушій злочину?

— Щодо мене, шановний, то я не маю з цього приводу анінайменшого сумніву, — скрушно відповів той. — Сліди пальців, глибокі подряпини на шиї та на грудях панни Станжерсон свідчать про жахливі наміри злочинця. Медичні експерти вчора вивчали тілесні ушкодження й твердять, що їх нанесено тією ж самою рукою, чиї криваві відбитки лишилися на стінах. Рука величезна, мій пане, вона б не влізла в мою рукавичку, — додав він з гіркою посмішкою.

— Щодо слідів, — втрутився я, — то це могли бути відбитки закривавленої руки панни Станжерсон, яка, падаючи, ковзнула нею по стіні, розмазуючи кров, що й дало збільшений відбиток долоні.

— Коли панну Станжерсон знайшли, на її руках не було жодної краплини крові, — відповів Робер Дарзак.

— Тепер уже можна бути певним, що панна Станжерсон сама озброїлася револьвером татуся Жака, адже це вона поранила вбивцю у руку, — сказав я. — Отже, вона боялася когось або чогось!

— Це вірогідно…

— Ви нікого не підозрюєте?

— Ні, — одказав Дарзак і зиркнув на Рультабія.

Той звернувся до мене:

— Треба вам сказати, любий друже, що слідство просунулося набагато далі, ніж нам про це повідомив потайний пан де Марке. Нині слідство знає, що саме панна у цілях самооборони використала револьвер, виявляється, від початку стало відомо, якою зброєю поранили жертву. Це була, як сповістив мене пан Дарзак, бараняча ніжка. Чому пан де Марке тримає це в таємниці? Безперечно, щоб полегшити пошук агентам розшукової поліції. Мабуть, сподівається, що злочинця серед тих, хто уславився пристрастю до цієї зброї, найстрашнішої з усіх, придуманих природою… Та хіба хто довідається, що відбувається в голові слідчого? — додав Рультабій з презирливою іронією.

— То в Жовтій кімнаті знайшли баранячу ніжку? — запитав я.

— Так, мій пане, — відповів Робер Дарзак. — Біля ліжка. Але прошу вас: нікому ні слова. Пан де Марке просив зберігати це в секреті. Це добряча бараняча кістка, кінець якої, вірніше, суглобове потовщення, було червоне від крові панни Станжерсон. Стара бараняча кістка, яка, судячи з усього, правила зброєю не для одного злочину. Так гадає де Марке, який наказав відвезти її до Паризької муніципальної лабораторії на аналіз. Він сподівається виявити на кістці не лише свіжу кров останньої потерпілої, а й старі плями висохлої крові, які засвідчать про давніші злочини.

— В руках досвідченого злочинця бараняча кістка — страшна зброя, — докинув Рультабій, — причому надійніша й зручніша за важкий молоток.

— Власне, злочинець це й довів, — болісно скривився Робер Дарзак. — Панні Станжерсон було завдано страшного удару по голові. Суглобове потовщення баранячої кістки точно відповідає конфігурації рани. По-моєму, рана могла б бути смертельною, якби постріл не ослабив занесеної руки. Поранений злочинець упустив кістку й кинувся навтіки. На жаль, руку було занесено й удар втрапив у ціль… А перед тим панну Станжерсон мало не задушили. Якби їй пощастило влучити того негідника першим пострілом, вона уникнула б удару баранячою кісткою… Та запізно схопила револьвер, до того ж, стріляючи вперше, схибила: куля застрягла у стелі, і лише другий постріл влучив…

Оповідаючи це, Робер Дарзак постукав у двері флігеля.

Чи зумію я вам змалювати, як мені кортіло потрапити на місце злочину? Мене аж тіпало від нетерплячки, й, хоч яка цікава була розповідь про баранячу кістку, я ввесь кипів, бо ми переливали з пустого в порожнє, стовбичачи під дверима.

Нарешті нам відчинили.

На порозі стояв чоловік, у якому я впізнав татуся Жака.

Мені здалося, що йому вже давно за шістдесят. У нього була довга біла борода, на сивій голові — баскський берет, зодягнений татусь Жак був у потертий костюм з брунатного оксамиту, на ногах — сабо. Вигляд мав досить непривітний, обличчя — набурмосене, проте воно одразу проясніло, досить йому було помітити пана Дарзака.

— Це мої друзі, — тільки й сказав наш поводир. — У флігелі нікого немає, татусю Жаку?

— Мені наказано нікого не впускати, пане Робере. Звісна річ, на вас заборона не поширюється. Та й кому сюди заходити? Вони вже геть усе тут обдивилися, ці добродії з поліції. А вже скільки планів понакреслювали, скільки протоколів написали…

— Даруйте, пане Жаку, перш за все я хотів би з’ясувати одне питання, — мовив Рультабій.

— Кажіть, юначе, якщо зможу, відповім…

— Чи ваша хазяйка того вечора була зачесана на прямий проділ? Тобто чи прикривало їй волосся скроні?

— Ні, добродію. Хазяйка ніколи не зачісувалася в такий спосіб, ні того вечора, ні будь-коли. Вона завжди підіймала волосся догори, аби видко було її гарне чоло, чисте, як у немовляти.

Рультабій щось пробурмотів й одразу ж заходивсь оглядати двері. На власні очі він переконався, що вони замикаються автоматично, а щоб їх відчинити, необхідно мати ключа. Потому ми зайшли до передпокою, невеличкого, досить світлого приміщення з червоною кахляною підлогою.

— Еге ж, ось і вікно, крізь яке втік убивця, — мовив Рультабій.

— Нехай собі плещуть язиками, нехай собі плещуть! Та якби ж він ліз крізь це вікно, ми б його неодмінно побачили, як же інакше! Адже в нас ще очі не повилазили — ні в пана Станжерсона, ні в мене, ні в консьєржів, що зараз сидять у холодній! Дивуюсь, чому й мене не потягли через мій револьвер?..

Рультабій уже відчинив вікно і роздивлявся віконниці.

— Чи були вони зачинені на момент злочину?

— Так, на шпінгалет ізсередини, — відповів татусь Жак. — Отже, він пройшов крізь них…

— Тут є криваві плями?

— Атож, погляньте-но на камені знадвору… Але чия то кров?

— Чи ба, там видно сліди ніг! — гукнув Рультабій. — Я бачу сліди… оно, на доріжці… Адже земля розмокла. Пізніше роздивимося їх…

— Дурниці! —