Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 3

— Я піду разом із Ансельмо.

— Тоді розбуди його, — сказала вона. — Карабін тобі потрібен?

— Ні, дякую, — сказав він. — Карабін — річ гарна, але мені він зараз ні до чого. Мені зараз треба тільки подивитися, гармидеру я не зчинятиму. Дякую за все, що ти мені сказала. Мені подобається, як ти говориш.

— Намагаюся говорити відверто.

— Тоді скажи, що ти побачила на моїй долоні.

Вона похитала головою.

— Я нічого не побачила. Ну, йди до свого мосту. Я тут подбаю про твої мішки.

— Прикрий їх і дивись, щоб ніхто нічого не чіпав. Хай так і лежать — краще там, ніж у печері.

— Будуть прикриті, і ніхто до них не доторкнеться, — мовила Паблова жінка. — Ну, йди до свого мосту.

— Ансельмо, — сказав Роберт Джордан, кладучи долоню на плече старого, який спав, схиливши голову на руки.

Старий розплющив очі.

— Так, — сказав він. — Ходімо.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Вони подолали останні двісті ярдів спуску, обережно перебігаючи в тіні від дерева до дерева, і зупинилися тоді, коли до мосту, який виднів за останніми соснами крутого схилу, лишилося ярдів п'ятдесят. Сонце ще визирало з-за бурої вершини гори, і в його промінні міст здавався чорним над порожнечею провалля. Міст був сталевий, однопрогонний; з обох кінців його стояли будки вартових. Він був широкий, на ньому вільно могли розминутися два автомобілі; міцною граційною металевою дугою він з'єднував краї глибокої ущелини, на дні якої білий від піни струмок, вируючи між камінням, мчав до найбільшої річки міжгір'я.

Сонце світило Робертові Джордану просто в вічі, і він бачив тільки обриси мосту. Але сонце сідало й незабаром зовсім зайшло, й, глянувши крізь дерева на буру округлу гору, за якою воно сховалось, тепер, коли світло вже не сліпило очей, Джордан побачив, що схил гори поріс молодою зеленню, а біля самої вершини лежать іще латки нерозталого снігу.

Потім він знову перевів погляд на міст, поспішаючи скористатися з коротких хвилин чіткого освітлення, щоб розгледіти його будову. Підірвати його буде неважко. Він вийняв із нагрудної кишені записника й швидко накреслив кілька ескізів. Креслячи, він не обчислював зарядів. Це можна зробити потім. — Він тільки позначав ті точки, куди треба закласти динаміт, щоб знищити опору мосту і щоб він упав у провалля. Все це можна було зробити не поспішаючи, за всіма правилами науки, з допомогою півдесятка зарядів, закладених і з'єднаних так, щоб вони вибухнули водночас; або ж без особливих розрахунків — двома великими зарядами. Ці заряди мають бути дуже великі, закласти їх треба з обох боків мосту й підірвати водночас. Він зарисовував швидко й легко, радіючи з того, що взявся нарешті розв’язувати цю проблему, що нарешті взявся до діла. Потім він згорнув записника, вставив олівець у шкіряну петлю, поклав книжечку в кишеню й застебнув гудзика.

Поки він креслив, Ансельмо стежив за шляхом, мостом і будками вартових. Старий вважав, що вони підійшли занадто близько до мосту, і, коли з рисуванням було покінчено, він полегшено зітхнув.

Застебнувши кишеню, Роберт Джордан ліг долілиць на землю й обережно визирнув з-за сосни, і тоді Ансельмо торкнув його за лікоть і показав пальцем у бік мосту.

В будці біля ближчого кінця мосту, обличчям до шляху, сидів вартовий, поставивши між коліньми гвинтівку з примкнутим багнетом. Він курив сигарету; на ньому була плетена шапочка й широкий наче ковдра, плащ. За п'ятдесят ярдів обличчя його не було видно. Роберт Джордан підніс до очей польовий бінокль, бінокль прикриваючи зверху долонями скельця, хоча сонце не світило і вони не могли заблищати, і відразу побачив поруччя мосту так близько що, здавалося, простягни руку —і торкнешся його, а обличчя вартового присунулося так близько, що тепер він чітко бачив запалі щоки, і попіл на кінчику сигарети, і масний блиск багнета. Це було обличчя селянина, худі щоки під випнутими вилицями, заросле щетиною підборіддя, кошлаті брови; великі руки тримали гвинтівку, з-під згорток плаща виглядали важкі чоботи. В будці висіла на стіні стара, почорніла шкіряна фляга, лежали газети, але телефону не було. Щоправда, він міг висіти з другого боку, що його Робертові Джордану не було видно; але від будки не йшли ніякі дроти. Телефонна лінія тяглася понад шляхом, і стовпи зникали десь за мостом. Біля самої будки на двох каменюках стояла саморобна жаровня — стара бляшанка з-під бензину з попробиваними дірками; але вогонь у ній не горів. Під жаровнею, в попелі, лежали задимлені порожні консервні бляшанки.

Роберт Джордан подав бінокль Ансельмо, який лежав поряд із ним. Старий усміхнувся й похитав головою. Тоді постукав себе пальцем по скроні біля ока.

— Ya lo veo, — сказав він по-іспанському. — Я його бачу.

Він ніби видихав слова — губи його майже не ворушилися,— і вони звучали тихіше за найтихіший шепіт. Коли Роберт Джордан усміхнувся до старого, він подивився на вартового і, показавши на нього пальцем, другою рукою провів по своєму горлу. Роберт Джордан кивнув, але всміхатися перестав.

Будка другого вартового стояла за мостом задньою стіною до них, і вони не бачили, що в ній робиться. Шосе, широке, асфальтоване, за мостом звертало ліворуч, а потім підковою огинало виступ гори й зникало з очей. Старий шлях був куди вужчий, і, щоб розширити його в цьому місці, довелося зрізати частину гори; над урвищем — зліва, якщо дивитися від мосту й перевалу, — понад шляхом ішов парапет із квадратних кам'яних брил. Провалля тут було дуже глибоке й вузьке, особливо там, де струмок, над яким висів міст, впадав у річку.

— А другий пост де? — спитав Роберт Джордан старого.

— За п'ятсот метрів від цього завороту. В хижці шляхового сторожа; вона стоїть під самою скелею.

— Скільки там чоловік? — спитав Роберт Джордан.

Він знову навів бінокль на вартового. Той погасив сигарету об дощану стіну будки, витяг із кишені шкіряного кисета, розірвав папір недокурка й витрусив у кисет рештки тютюну. Потім підвівся, приставив гвинтівку до стіни й потягся, а тоді закинув гвинтівку за плече й вийшов на міст. Ансельмо припав обличчям до землі, а Роберт Джордан засунув бінокль у нагрудну кишеню й сховався за сосною.

— Семеро солдатів і капрал, — шепнув Ансельмо йому на вухо. — Мені циган сказав.

— Ми підемо, коли він пройде далі,— відповів Роберт Джордан. — Ми надто близько.

— Ти побачив усе, що хотів?

— Так. Усе, що хотів.

Після заходу сонця одразу стало холодно, позаду на гірських вершинах гасли останні відблиски сонця, і швидко западала темрява.

— Ну, і як воно тобі здалося? — стиха спитав