Артуро Перес-Реверте - Фламандська дошка

таким докою, що його мало що могло вразити, — але замість глузливого блиску в очах антиквара тепер світилася цікавість.

— Чудово, — озвався Сесар, і Хулія одразу зрозуміла, що може на нього розраховувати. Вона змалечку пам’ятала це слово і знала, що, промовляючи його, антиквар підмовляє її бути його спільницею в якійсь пригоді, разом іти слідами, що вели до таємниці — чи то піратського скарбу, схованого в шухляді старовинного — часів королеви Ізабелли — комода (зрештою антиквар продав його Музею романтизму), чи то вигаданої історії дами в мережаній сукні з портрета (його авторство приписували Енгру), коханець якої, гусарський офіцер, загинув у битві біля Ватерлоо, а перед тим нібито вигукував її ім’я під час кавалерійської атаки… Ось так, ведена за руку Сесаром, Хулія прожила сотні життів із сотнями пригод, і кожного разу антиквар учив її цінувати красу самозречення, ніжність, щиро тішитися спогляданням творів мистецтва, напівпрозорої фактури порцеляни чи навіть промінчика сонця на стіні, що, пробившись крізь шибку, заломлюється й міниться кольорами.

— Передусім, — казав тим часом Сесар, — я повинен уважно оглянути цю картину. Я міг би прийти до тебе завтра ввечері, десь о пів на восьму.

— Гаразд, — Хулія, вагаючись, глянула на нього. — Можливо, Альваро теж прийде.

Антиквар, якщо й здивувався, ніяк цього не виказав. Лише злостиво посміхнувся.

— Чудово. Я вже давно не бачив цього покидька, тож буду вельми радий запустити в нього кілька отруєних стріл, завуальованих під вишукані перифрази.

— Сесаре, облиш.

— Не турбуйся, люба. З огляду на обставини, я буду доброзичливим… Звичайно, моя рука завдасть рани, але кров не заплямить твій перський килим, який, правду кажучи, потребує чистки.

Хулія з ніжністю подивилася на антиквара й узяла його руки у свої.

— Я люблю тебе, Сесаре.

— Я знаю. Це нормально, таке трапляється майже з усіма.

— Чого ти так ненавидиш Альваро?

Запитання було безглуздим, і Сесар глянув на неї з легким докором.

— Він змусив тебе страждати, — серйозно відповів антиквар. — Якби ти дозволила, я був би ладен вирвати йому очі й кинути їх собакам, що блукають курними дорогами Фів. Усе, як у класичних творах. Ти могла б виконувати роль хору; ти чудово б виглядала у пеплумі, з оголеними руками, здійнятими до Олімпу, а п’яні боги хропли б десь нагорі.

— Одружися зі мною, Сесаре. Негайно.

Сесар узяв її руку й поцілував, ледь торкнувшись губами.

— Коли ти подорослішаєш, принцесо.

— Я вже доросла.

— Ще ні. Але коли ти справді станеш дорослою, я наважуся сказати твоїй високості, що любив тебе. І що боги, прокинувшись, позбавили мене не всього. Лише мого королівства, — він замислився. — Втім, це така дрібниця.

Цей діалог — задушевний, сповнений спогадів та спільних таємниць — тривав так довго, як і їхня дружба. Вони помовчали, чути було лише цокання старовинних годинників, що в чеканні покупця відміряли плин часу.

— Отже, — озвався нарешті Сесар, — якщо я вірно зрозумів, ідеться про розслідування вбивства.

Хулія здивовано глянула на нього.

— Дивно, що ти це кажеш.

— Чому? Тут ідеться про щось таке. Те, що це сталося у п’ятнадцятому столітті, нічого не змінює…

— Так. Але це слово — вбивство — виставляє все в більш зловісному світлі. — У посмішці Хулії прозирало занепокоєння. — Можливо, минулої ночі я була надто втомленою, щоб дивитися на все таким чином, але досі я сприймала це як гру, щось на кшталт розв’язання ребуса…

Як таку собі особисту справу, можливість потішити самолюбство.

— І що?

— А те, що ти цілком природно кажеш мені, що йдеться про справжнє вбивство, і я починаю усвідомлювати… — Хулія на мить замовкла з розкритим ротом, мовби, стоячи на краю прірви, зазирнула вниз. — Ти розумієш? Хтось убив або наказав убити Роже Араського в День поклоніння волхвів у тисяча шістсот шістдесят дев’ятому році. А особа вбивці зашифрована в картині. — Хулія була така збуджена, що навіть трохи підвелася. — Ми можемо розгадати таємницю п’ятьох століть… Можливо, вона на короткий час навіть змінила історію Європи… Уявляєш, скільки коштуватиме на аукціоні «Шахова партія», якщо ми зможемо все це довести!

Хулія випросталася й сперлася на рожеву мармурову поверхню круглого столика, що стояв поряд. Здивування антиквара змінилося захопленням.

— Мільйони, люба, — зітхнувши, погодився він і, подумавши, впевнено додав: — Багато мільйонів. — Якщо зробити добру рекламу, «Клеймор» може збільшити стартову ціну в три або й у чотири рази… Твоя картина — справжній скарб. Це факт.

— Ми повинні негайно зустрітися з Менчу.

Сесар заперечливо похитав головою, його обличчя спохмурніло.

— Е ні, моя люба. І не кажи мені про цю каргу. Не вплутуй мене в історії з Менчу… Я робитиму все, що ти скажеш, але триматимусь від неї подалі, як помічник тореро від бика.

— Не дурій. Ти мені потрібен.

— І я до твоїх послуг, люба. Тільки не змушуй мене мати справу з цією відреставрованою Нефертіті та її черговими сутенерами, а по-простому кажучи, звідниками. Від цієї твоєї приятельки у мене завжди починається мігрень. — Він тицьнув пальцем собі у скроню: — Ось тут, розумієш?

— Сесаре…

— Гаразд, здаюся. Vae victis[10]. Я зустрінуся з твоєю Менчу.

Хулія дзвінко поцілувала його в добре виголені, напахчені миррою щоки. Парфуми Сесар купував у Парижі, а шийні хустки — в Римі.

— Я люблю тебе, антикваре. Дуже люблю.

— Лестощі. Звичайні лестощі. І ти це кажеш мені, в моєму віці.

Менчу також купувала парфуми в Парижі, але не такі легкі, як Сесар. Про її прихід, наче герольд, сповістила хвиля пахощів «Румби» від Баленсіаги, що обдала вестибюль Палац-готелю, щойно вона ввійшла туди — стрімливо і без Макса.

— Є новини, — перш ніж сісти, вона потерла пальцем ніс і поривчасто вдихнула повітря. Менчу вже зробила технічну зупинку в туалеті, й на її верхній губі залишилися ледь помітні сліди білого порошку; Хулія розуміла, що саме через це приятелька така жвава й енергійна. — Дон Мануель чекає на нас, щоб обговорити справу.

— Який дон Мануель?

— Власник картини, люба. Щось ти не надто тямка. Мій чарівний старигань.

Вони замовили неміцні коктейлі, і Хулія ввела приятельку в курс свого розслідування. Менчу раз по раз широко розплющувала очі, підраховуючи прибутки.

— Це змінює справу, — вона швидко щось підсумовувала, креслячи криваво-червоним нігтем по льняній скатертині. — П’яти відсотків мені вже буде замало, тож доведеться загнати хлопців із «Клеймора» в кут: із п’ятнадцяти відсотків комісійних від продажу картини сім з половиною їм, сім з половиною — мені.

— Вони не погодяться. Це значно менше за те, що вони зазвичай одержують.

Менчу засміялася, прикусивши