Анджей Стасюк - Схід

раз заїжджаю по дорозі, у пересадці, сідаю між перельотами і дивлюся, як вона топчеться біля плити з баняками і пательнями, в яких роками пахкотить те саме, і досить мені чогось спробувати, як вертаюся на десятиліття у минуле, починаю згадувати, вертаюся до початків, вертаюся на Схід, хоча ніколи його не покидав, бо тільки недоумкам може здаватися, що справжнє життя десь в іншому місці. А справжнє життя завжди тут, у самій середині. Іноді ми намагаємося віддалитися, намагаємося відірватися, втекти, але це завжди лиш пружна спіраль, тому повертаємося, немов ярмарковий м’ячик на гумці Хіба вирвемо із себе шмат живого м’яса, але тоді помремо від втрати крові, бо таке ніколи не загоїться. Нарешті вона махає рукою і визнає, що їй нічого не вдасться: та хто може встигнути за тобою. Має рацію. Сам не встигаю, а що вже допіру вона з цим своїм «шур-шур-шур», з цим «взуй капці», бо можу змерзнути, як сорок років тому, і тим «з’їж щось», бо я все ще росту. Натомість це я хочу її здитинити, хочу, аби вона розповідала мені про все те, що запам’ятала з найдавніших часів. Про трупи німців у лісі, про те, що дідусеві насправді сподобався комунізм і лишень застороги бабці Юлії вберегли його від вступу до партії. Знову і знову про те, що свобода приплила човнами, баржами і канонірками зі Сходу. Бо в кожному разі ніхто з них не цілився у бабцю Юлію з Р-38 чи що там те гестапо мало на озброєнні. І в кожному разі не відчувалося зневаги Заходу, і самому можна було потрохи зневажати Схід. Тих, хто ловив курей і варив їх разом з пір’ям. Можливо, це не було справжньою свободою, але ж тут ніхто не був готовим до справжньої свободи. Врешті, що би міг з нею зробити? Що взагалі можна зробити зі свободою, живучи між Сходом і Заходом. Та ж нічого не зробиш. Поміж страхом і зневагою. І я люблю, коли вона мені про це каже. Про те, як німці хотіли застрелити її брата, який не зійшов з дороги перед їхнім автомобілем. Був глухонімим. Та все ж не застрелили, бо знайшовся хтось, хто заступився за каліку і захистив його. Хочу, щоб вона таке розповідала. Як часом приходила смерть, а іншого разу свобода, перебрані на німців і росіян. Над зеленою рікою, що несла свої води зі Сходу. А не про те, аби я волочився на Захід. Так.

Так. Ми дещо самотні, коли сидимо собі на ранковому сонці. Тобто я переважно сиджу, а вона лиш присідає скраєчку і відразу схоплюється, щоб зникнути всередині дому і щось там догріти, щось переставити, поправити, пересунути, щоби лежало так само, як п’ять, як десять років тому, як завжди. Потім вона повертається, хвильку гріється на сонечку і знову занурюється в тінь дому, залишаючи мені якісь незакінчені речення, чергову пропозицію. Мій неспокій — від неї. Ця рухливість. Я ніколи не міг всидіти. Але навіть не намагаюся цього тлумачити. Тому ми трохи самотні, коли так собі сидимо. Я дивлюся на неї і думками прямую в її краї. У мої краї. Простір — це минуле. Навіть виїжджаючи з міста до себе, ніколи не їду дорогою номер сім, як би було найраціональніше. Мене зносить на схід, і я втікаю порожньою та дірявою вісімсот першою. Місто відразу закінчується, справа тече ріка, і навіть тоді, коли вона віддаляється від шосе, відчувається, що вона там є, у цій болотяній прадолині, з тисячолітнім намулом, очеретами, великими, як баобаби, тополями. Тому їду туди, щоби не бачити гангрени, яка роз’їдає передмістя і узбіччя головних доріг. Цього більма з бляхи, пластику і кольорів, отруйних, мов шершні. Цих світів «огорож і воріт» разом з «князівствами, завбільшки з ніготь». Я знаю, що саме у такий спосіб моя країна нарешті стає великим світом, витрушуючи солому з черевиків і наздоганяючи людство, одягається і чепуриться, щоб сподобатися, знаю, але очі кривавляться від цього нищення краєвиду. Тому я волію звернути на вісімсот першу, шукаючи решток предвічного, у пилюку і освітлену сонцем куряву, яку несе вітер з надрічкової ріні. Те, що людське, тут потрохи трухлявіє і повільно розвалюється. Силікатна цегла, коричнева деревина. Чорне, біле, сіре. Терпляче виставлене на вітер і дощ. На час, який стоїть, як імла. Сьогодні, завтра, післязавтра. Треба аж кудись поїхати або відрізати сателітку, аби побачити, як пливе час. Бо тут виснажується тільки внутрішність тіл, внутрішність речей, у цеглі, в дереві, виснажується, поки не залишиться сама оболонка. Тому вони — якби лиш була можливість — перейшли б до тих місць, де дні пливуть, як миготливий потік, що несе на своєму хребті всі ці дива, від яких кривавлять очі. Так, як ти колись хотіла піти геть із кухні, повної мух. Так я кажу їй, їдучи вісімсот першою на південний схід, у глибінь власних днів. У пісок, пил і дим від дров, до місця народження. За Донбліном дорога наближається до ріки і біжить високим насипом дамби. У Боровій з’їжджаю до води, а потім іду бетонним пірсом. Ріка пливе спокійно, широко і дико. Срібна сяйлива вода витікає з глибин землі, з глибини цього краю, враженого неврозом, пожертого істерією. Тому я тут майже завжди зупиняюся, щоб подивитися на її меланхолійну величність, на її спокій, на її предковічність, на її незворушність. Уявляю собі, як вона витікає з безодні найдавнішого, мов якимось уламком, крихтою часу протікає цією країною, а потім зникає в далечині, у часах, коли вже нас тут не буде. Але нам не вдається нічого від неї навчитися. Дивимося на її королівський спокій, як теля на нові ворота, як сорока на пень, як шпак у пизду, і до нас не доходить, що маємо тільки малу скіпку від вічності. Так я собі роздумую, заки не під’їде якийсь чоловік на «полонезі» з причепом, щоб накопати піску, рибалка на ровері або пара молодих романтиків у «гольфі», переробленому на газ. Тоді я рушаю далі, у глибину країни. Дорога весь час липне до ріки. У Пулавах можна переправитися через новий маловживаний міст, а тоді на Зволень і Ліпсько, але я волію триматися первинного русла. Треба лиш минути Казімєж, якнайшвидше залишити його позаду, проїхати Ополє Любельське, і тоді справа знову з являється ріка. Навіть тоді, коли її не видно, повітря над нею має інший колір, воно чистіше, і відчувається запах тисячолітніх мілин. Час до