Пола Хокінс - Дівчина у потягу

пришестя Господнє — Кеті прокинеться в суботу з першими півнями, щоб прибрати оселю. Вона каже, що це — очищення, прибирання налагоджує її на гарні вихідні, а оскільки вона прибирає і водночас займається аеробікою, їй вже не потрібно відвідувати спортзалу.

Насправді мене не надто турбує її ранкове прибирання, це гудіння пилосмока зранку, бо я однаково не сплю. Зранку мені не спиться; не можу спокійно подрімати до самого обіду. Різко просинаюся, подих уривчастий, серце калатає, у роті неприємний, затхлий присмак — я відразу ж розумію, що це. Я не сплю. Що більше я волію забутися, то гірше в мене виходить. Мені не допомагає ані світло, ані життя, що вирує. Так і лежу, прислухаючись до звуків настирливої, веселої, клопітливої Кеті, і розмірковую над купою одежі біля залізничної колії, над Джесс, яка серед білого дня цілується з коханцем.

Переді мною простягається нескінченно довгий день, жодна хвилина якого не запланована.

Я могла б навідатися на ринок на Броад; могла б купити оленини та панчетту й цілий день куховарити.

Могла б сидіти на дивані з філіжанкою чаю та дивитися «Суботню кухню».

Могла б піти до спортзали.

Могла б переписати резюме.

Могла б дочекатися, доки Кеті піде, завітати до крамниці та придбати дві пляшечки білого вина.

У іншому житті я також рано прокидалася, від стукоту потяга о 8:04; розплющувала очі, прислуховувалася до стукоту дощу по шибці. Відчувала його присутність у себе за спиною — такого сплячого, теплого, збудженого. Опісля він прямував за поштою, а я готувала яєчню-бовтанку, ми сідали на кухні, пили чай, на пізній обід ходили до паба, а потім засинали, притиснувшись одне до одного на дивані перед телевізором. Я уявляю, що тепер у нього все інакше: ніяких тобі неспішного сексу по суботах чи яєчні-бовтанки — натомість інші радощі: маленька дівчинка лежить між ним та його дружиною та щось лепече. Вона вчиться говорити, тільки-но «та-то» та «ма-ма» й іншою таємничою мовою, яку розуміють лише батьки.

Біль, суцільний і важкий, влаштувався десь усередині грудей. Не можу дочекатися, доки Кеті піде з дому.

Вечір

Я збираюся побачитися з Джейсоном.

Увесь день залишалася у власній спальні, очікувала, доки Кеті піде, щоб мати змогу купити випити. А вона все не йшла. Залишилася непохитно сидіти у вітальні: «Трохи надолужу справи». Ближче до вечора мені більше несила терпіти ув’язнення та нудьгу, тож я кажу їй, що вирушаю на прогулянку. Прямую до «Снопа пшениці» — великого паба саме поблизу Гай-стрит — і ковтаю три великих келихи вина. Ще дві склянки віскі «Джек Деніелс». Потім рушила до вокзалу, купила кілька бляшанок джину з тоніком та сіла в потяг.

Я планую побачитися з Джейсоном.

Я не збираюся навідуватися до них, не збираюся завітати та постукати у двері. Нічого подібного. Нічого божевільного. Я хочу лише проїхатися повз його будинок потягом. Більше не маю чим зайнятися, додому повертатися не хочу. Бажаю тільки його побачити. Хочу їх обох побачити.

Не надто слушна думка. Я розумію, що думка не надто слушна.

Але що в цьому поганого?

Поїду до Юстона, а потім цим самим потягом повернуся додому. (Мені подобаються потяги, і що в цьому поганого? Потяги — це чудово.)

Раніше, коли я ще жила власним життям, мріяла про те, що ми з Томом вирушимо у романтичні подорожі потягом. (На нашу п’яту річницю мріяла подорожувати лінією Берджен, а на сорокову — подорожуватимемо Японією у блакитному потягу.)

Заждіть, зараз будемо проїжджати повз їхню оселю.

Яскраво світить сонце, але я бачу погано. (Перед очима двоїться. Заплющую одне око. Ліпше.)

Ось вони! Чи то він? Вони стоять на веранді. Чи це вони? Чи це Джейсон? Невже це Джесс?

Маю наблизитися, нічого не бачу. Хочу до них наблизитися.

Не поїду до Юстона, зійду у Вітні. (Не слід мені виходити у Вітні, надто небезпечно. А якщо мене побачать Том з Анною?)

Я маю намір зійти у Вітні.

Не надто слушна думка.

Насправді погана думка.

Навпроти мене в потягу сидить чоловік, його рудувате волосся змінює колір на імбирний. Він посміхається до мене. Я хочу щось сказати йому, але слова продовжують зникати, випаровуються з язика до того, як в мене з’являється шанс їх промовити. Я відчуваю їх на смак, але не можу сказати, чи то вони солодкі, чи то кислі.

Він мені посміхається або глузує? Не знаю.

Неділя, 14 липня 2013 року

Ранок

Серцебиття віддається в горлі — голосне та незручне. У роті посушливо, боляче ковтати. Я повертаюся на бік, обличчям до вікна. Фіранки запнуті, але навіть світло, що проникає крізь них, б’є в очі. Підношу руку до обличчя; притискаю пальці до повік, намагаючись стерти цей біль. Нігті чомусь брудні.

Щось негаразд. На мить відчуваю, немов палаю, немов ліжко зникло з-під мого тіла. Минула ніч. Щось відбулося минулої ночі. Поривчасто набираю повітря в легені, сідаю, надто поспішно, серце калатає, у голові тенькає.

Очікую, поки повернеться пам’ять. Іноді доводиться почекати. Іноді спогади миттю з’являються перед очима. А буває, що взагалі нічого не пригадую.

Щось сталося. Щось погане. Сварка. Підвищені голоси. Бійка? Не знаю. Не пам’ятаю. Я пішла до паба, сіла на потяг. Була на вокзалі, була на вулиці. Бленгейм-роуд. Йшла по Бленгейм-роуд.

На мене накочує, мов хвиля — чорна, жахлива хвиля.

Щось сталося. Я точно знаю. Не можу пригадати, але відчуваю. Рот болить ізсередини, ніби я покусала щоки, на язиці металевий присмак крові. Відчуваю запаморочення, нудоту. Мацаю руками волосся, усю голову. Здригаюся. Справа на голові ґуля — болить від найменшого дотику. Волосся все у крові.

Я спіткнулася — ось у чому річ. На сходах на вокзалі Вітні. Невже головою стукнулася? Пригадую, як їхала у потягу, але після — суцільна темрява, порожнеча. Я роблю глибокі вдихи, намагаючись уповільнити серцебиття, заглушити паніку, що здіймається всередині. Думай! Що я зробила? Пішла до паба, сіла в потяг. Там був якийсь чоловік — тепер пригадую, з рудим волоссям. Він посміхався до мене. Здається, він зі мною розмовляв, але я не пам’ятаю, що сказав. Було ще щось, ще якісь спогади з ним пов’язані, але я не можу пригадати, не можу дістати їх із темряви.

Я налякана, але не знаю достеменно через що — тому ще більше жахаюся. Я навіть не знаю, чи є якісь підстави для мого страху. Оглядаю кімнату. На приліжковій тумбочці телефону немає. На підлозі сумка не валяється, не висить на