Андрій Анатолійович Кокотюха - Привид із Валової

— Значить, Чорна пані.

Клим двома пальцями стис за краї недопиту філіжанку зовсім уже захололої кави. Замислено повернув її довкола власної осі, не відпускаючи від поверхні столу.

— Хто її побачить — більше не житиме, — кивнув Йозеф. — Я взагалі здивувався, коли пішли чутки, що хтось наважився купити той проклятий будинок.

— Я так розумію, тут має місце якась страшна казка чи легенда.

— Пане Кошовий, коли будь-яка місцевість обростає міфами, то не є аж так погано, — мовив Шацький упевнено. — Іноді мені, грішному, здається, що Мойсей так само міф. Знаєте, коли разом збирається багато жидів, не знайдеться в світі жодної особи навіть серед нас, котра могла б морочити голови цілих сорок років, водячи пустелею кагал. Землю обітовану мій народ справді шукав довго, сумнівів нема. Але сорок років — то, даруйте, занадто.

— Ви знову говорите не про те, що треба, Шацький.

— Лише приклад! — він картинно розвів руками. — Існують справжні прикрі випадки. Але завжди знайдеться той, хто згустить фарби, перетворивши чужу приватну трагедію на таке собі прокляття, здатне торкнутися всіх та вся. Проте, пане Кошовий, Чорна пані — той випадок, коли не варто говорити про чиюсь надмірно хвору уяву. Тільки не подумайте, що я — мішугец, випущений із Кульпаркова навідати родину. — Задля наочності Йозеф покрутив пальцем біля скроні. — Тут маємо не той випадок, коли німий сказав, що сліпий бачив, як кульгавий кудись стрімко біг.

— Тобто Чорна пані — не легенда?

— Як подивитися. З одного боку — ніби так. Із іншого — ваш Антон Моргун не перший, кого знаходять мертвим у проклятому будинку на Валовій. Слухайте, перший, кого вона перестріла у своєму домі, загинув, коли я ще не народився!

Пан соліст уже доспівав і під дружні оплески супутниць замовив ще французького шампанського, зробивши це голосно, аби почули всі присутні, й сів.

Кошовий кинув гратися філіжанкою, повернув її на блюдце.

— Почніть із початку, Шацький.

Той зітхнув, ніби його примушували до тяжкої невдячної праці.

— Я знаю не більше й не менше за інших. — Йозеф вмостився зручніше. — Колись, близько ста років тому, жив собі там заможний бровар Міхал Гаєцький. То, кажуть, було третє покоління пивоварів, і пиво виходило знамените. Саме в ті часи на Валовій, де раніше стояли міські мури, розчистили місця для забудов. Так почали виростати нові будинки, один із них зводив власним коштом пан Гаєцький. Був, говорять, чоловіком при літах, хоч не таким уже старим. Але вік для мужчини — не біда. Весь рід Гаєцьких як по чоловічій, так і по жіночій лінії не вдався на лиця.

— Тобто? — Клим навіть труснув головою. — Не зовсім розумію…

— Ох, пане Кошовий. Негарні були ті Гаєцькі. Щоб не сказати — потворні. Я сам не красень, але… Гм, так ось. Наділив їх Господь наш усіма талантами, та й вирішив собі — досить. Будуть багаті, познаходять собі пари. Так і було. Дівчат Гаєцьких брали через пишні посаги, хлопців — бо мали важкі калитки й ніколи не скупилися. Правда, до слова сказати, нащадки теж не змінювали породи. Хоч хлопи брали вродливих панянок, хоч дівчата їхні тішилися зі ставних мужів, усе одно вишкварки, перепрошую, вдавалися видами в Гаєцьких. Але коли говорити про пана Міхала, той вдачу мав ніби непогану, ще й кохався на мистецтві. Був меценатом, фундував кошти для артистів, художників, музикантів. Через це, власне, поклала на Гаєцького оком одна молода, вродлива й досить примхлива панна. Називалася Єва, єдина донька в сім’ї знаного на той час графа Новицького. Душі в ній граф не чув. Беріг мов зіницю ока. Та зовсім не заперечував, коли Єва захотіла побратися з Міхалом Гаєцьким, котрому на той час перевалило вже за сорок. Для молодої дружини, власне, він той дім будував.

— Для Єви? — перепитав Клим.

— Хто буде, — знизав плечима Шацький. — Тобто бровар хотів мати родину, жінку й дітей, ось і готував собі родинне гніздечко. І бачте, пане Кошовий, яка склалася картина. Незвична для всього славного роду Гаєцьких, я б навіть так сказав. Бо чи не вперше не мала молода вродлива панна жодного розрахунку щодо нареченого! Чули про Красуню й Чудовисько? Десь так, хіба чудовиськом пана Міхала, кажуть, можна було назвати досить умовно. Людиною був жорсткою, та хіба може бути іншим той, хто веде серйозні справи? Пані Єву на руках носив, їй то подобалося. А ще більше лягало на душу захоплення чоловіка різними мистецтвами, бо сама вона тим жила, скільки себе знала. Отак одного разу й умовила пустити на горище пожильця.

— Хто такий?

— Забрів до Львова бідний станіславівський скульптор Зенек. Молодий, але, казали, страшенно талановитий. Як про нього дізналася пані Єва, історія замовчує. Але достеменно відомо: вона привела художника до чоловіка буквально за руку. Й вмовила, точніше, поставила перед фактом — талантові не гідно бути голодним та холодним, без даху над головою. Отак і оселився скульптор під дахом своїх благодійників.

Краєм ока Клим побачив, як кельнер ніс панові солісту шампанське у відерці з льодом.

— Слухаєте мене, пане Кошовий?

— Звісно. Поки нічого надзвичайного не відбувається. Я так розумію, юний талант закохався в пані Єву і почуття стало взаємним. А ображений у кращих почуттях чоловік зробив щось із коханцями, так чи ні?

— Не зовсім. — В очах Шацького майнула лукавинка. — Хоча щойно цими словами, ходом власних думок, ви довели: сто років тому люди мислили так само просто, як і тепер. У всякому разі, висновки були зроблені подібні до ваших. — Він шморгнув, легенько посмикав себе пальцями за ніс. — Перепрошую, десь трохи застудився. Осінь, восени я завжди підхоплюю нежить першим. Потім він передається Естер, далі…

— Що з Євою та Зенеком?

— Нічого. — Йозеф знову розвів руками. — Зовсім нічого, пане Кошовий. Ані тоді, ані тим більше тепер ніхто не дізнався, чи було щось між ними. Але якось на горище, в майстерню до нашого скульптора, завітав один настільки поважний, наскільки ж безсовісний добродій. Він, бачте, наслухався про Зенекові таланти й вирішив замовити власне погруддя. Бюст, розумієте? — Для наочності Шацький показав руками, і збоку це виглядало так, ніби він розповідав про розмір грудей своєї Естер. — Не судилося. Тобто погруддя замовив, та виліпити скульптор не встиг. Бо, вийшовши з майстерні, добродій усім кумасям Лемберга повідав, скільки там побачив утілень красуні Єви.

— Вона позувала йому? Може, навіть голою?

— Коли викликали поліцію, аби відтягнути Гаєцького від Зенека та врятувати юнакові життя, хлопець, казали, божився —