Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

скласти свої вимоги та засвідчити їх підписами. До них долучалися інші люди, зацікавлено розпитуючи, в чому річ. Тієї миті вони помітили побілілу сорокарічну молодицю, що несла пакети з продуктами, засичали на неї, ніби на лисицю, що прокралася в курятник, засвистали, зашуміли, і перелякана жінка мусила чимдуж утікати. Жінка спіткнулась, і з одного пакета продукти висипалися на бруківку: яблука покотилися врізнобіч, а одне зупинилося перед ногами чоловіка з пожовклими гнилими зубами, який брутально розчавив його ногою.

— Я нічого злого вам не зробила, а якщо забажаєте, можу зробити добре, — спокійно сказала до натовпу побіліла жінка, збираючи розсипані яблука й підводячись.

Проте натовп і далі викрикував на її адресу погрози й непристойності, через що вона змушена була відступитися й піти.

Згодом їх підтримав священик одного храму, сказавши своїм парафіянам після служби Божої, що хвороба, від якої люди біліють, є випробуванням Божим за гріхи, за відсутність доброчесності, милості й терпіння. Він підтримав вимогу, щоб побілілим людям було заборонено з’являтися в громадських місцях, оскільки від них можуть заразитися інші мешканці містечка. Відповідного листа священик направив до міської ради. Інший священик, із храму навпроти, що належав до іншої конфесії, заявив, що цькування побілілих братів і сестер, яких спіткала важка доля, є неприпустимим і суперечить законам моралі, а подібні діяння не личать християнинові.

Він сказав:

— Вчення Господа нашого Ісуса Христа — це любов до ближнього свого, любов навіть тоді, коли наш ближній у біді. Тож я не дозволю цькувати братів і сестер наших, які випадково побіліли. Це могло трапитися з будь-ким. Крім того, ще ніхто не довів, щоб від побілілих людей ішло зло та лихо. Мої ж очі кажуть інше: ці люди доброчесні, чисті, здорові і наділені даром зцілювати від недуг. Тільки той, хто не хоче змінюватися на краще, народитися знову для любові й віри, натомість воліє й надалі залишатися сліпим у пустелі з іншими сліпцями, може виступати проти них, наших братів і сестер.

Усі побілілі люди одразу полюбили цього священика і ходили лише в його храм, після служби Божої спостерігаючи, як парафіяни з храму навпроти вороже на них зиркали й обзивали «брудними єретиками», «закордонними сектантами», «гидкими католиками», «нікчемними протестантами», «відступниками від істинної віри». Побілілі люди мовчки все вислуховували з усмішкою милосердя на устах і так само мовчки вимолювали в Господа прощення для всіх.

Міська рада прийняла постанову, якою заборонила побілілим людям з’являтися в громадських місцях, особливо в пунктах розваг, торгівлі, муніципального харчування. Міська рада видрукувала в місцевій газеті постанову, де виправдовувала свої дії необхідністю локалізувати поширення невідомого явища і обіцяла, що безпрецедентні заходи триватимуть до тих пір, поки все не проясниться.

Маленький, опецькуватий мер із черевцем, на якому не защіпалися ґудзики, знову виступив із прес-конференцією перед купою телекамер і мікрофонів. Він сказав:

— Чутки про білу дівчинку, що збурили все наше славне та спокійне колись місто, а також загадкова хвороба, від якої людина біліє, змушують нас вдатися до суворих заходів, щоб обмежити інфікованим і побілілим людям можливість перебувати в громадських місцях. Це пересторога, яка жодним чином не зазіхає на свободу іншої людини, а покликана винятково захистити наших громадян і гостей міста від невідомої хвороби, яка не знати як може проявитися в майбутньому. Задля загального добра ми змушені піти на такі кроки, поки не проясниться ситуація з рівнем небезпеки від захворювання. Свій вердикт винесуть провідні фахівці й спеціалісти, а нам залишається лише тримати ситуацію під контролем і чекати. В ім’я нашого добробуту, майбутнього наших дітей та онуків, в ім’я захисту прав людини, зокрема її священного права жити в нормальних умовах і не наражатися на смертельну небезпеку, я відповідально заявляю, що наше рішення є законним і таким, що не підлягає перегляду. Ми керуємося винятково інтересами всієї громади нашого містечка, інтересами кожного з вас.

Після виступу мера побілілих людей почали дедалі частіше називати «інфікованими», «небезпечними», «хворими», «зараженими». Заходи влади сколихнули все містечко, люди обурювалися таким зухвалим рішенням, казали, що це повернення до часів нацистів, які переслідували та дискримінували людей за національною ознакою. На знак протесту люди, навіть ті, що не були побілілими, почали одягатися винятково в біле. А священик, який співчував побілілим, закликав парафіян не коритися антинародній та диявольській владі. Наступного дня його паства за участі двох сотень побілілих людей пройшлася центром міста у хресній ході.

Інша громада, що виступала проти побілілих людей, також зібрала своїх прихильників, на центральній площі потрощивши картини, скульптури, вази, тарілки та інші товари для туристів із зображенням білої дівчинки. Вони горланили на все містечко, що це діяння Сатани і що над усім містечком нависла смертельна небезпека. Увечері троє молодиків з чорними шарфами, що прикривали їхні обличчя, напали на побілілого юнака, який повертався від своєї дівчини, вони били його доти, поки на вулицю не повибігали люди з навколишніх будинків і не прогнали їх.

Містечко знову опинилося в центрі уваги центральних медіа, до нього прибули знімальні групи всіх провідних телеканалів, а також журналісти радіостанцій та газет. Несподіваний конфлікт між жителями набув виразно політичного характеру. Певний час політики мовчали, не знаючи, як реагувати на події в глухій провінції, однак невдовзі найкмітливіші приїхали до містечка, збирали мітинги, розставили своїх агітаторів з невеликими наметами, де роздавали пропагандистську та політичну літературу. Одні з них стали на бік побілілих людей, інші ж, навпаки, ще більше підбурювали незадоволених.

Тим часом, аби зняти напругу в містечку, міська рада оголосила про ярмарок промислових та продовольчих товарів із двадцятивідсотковими знижками і про фестиваль вареників. Спеціальні служби почали стягувати на центральну площу обладнання, монтувати велику сцену, розмічати торгові ряди, розбивати павільйони зі стільцями та невеликими переїзними барами на випадок дощу чи снігу. Життя містечка знову завирувало, вулиці наповнилися галасом, шумом, штовханиною, на центральній вулиці виникли затори. З кожним днем приїздило дедалі більше туристичних автобусів і авто, незнайомі люди знову заполонили вулиці, провулки, центральну площу, фотографуючи все навколо.

День відкриття ярмарку та фестивалю вареників випав на четвер. Міліція заздалегідь розташувалася навколо центральної площі, переважно біля вуличок, що на неї виходили. В’їзд на площу було перекрито невеликими переносними шлагбаумами, біля яких стояли в святковій формі патрульні. Побілілих людей було суворо наказано не впускати. Площа одразу залюднилася, потоки людей ринули звідусіль до торгових рядів і павільйонів з пластиковими столиками й стільцями та буфетами. На східцях Палацу урочистих подій, одразу біля сцени, завмер військовий оркестр з трубами,