Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

моментально створили нову субкультурну тусовку: «білуни», до якої могли належати лише дівчатка з білосніжною шкірою, винятково в білому одязі, з пофарбованими набіло віями, волоссям і губами. До білунів приєдналася частина білих готів та емо, вони пообписували паркани і стіни будинків своїм новим гаслом: «Білий — значить світлий». На околицях столиці на «білих» почали напади «чорні» й «червоні», які вважали, що не добро, а сила повинна керувати світом. Хлопчика, який першим побілів від білої дівчинки, дедалі частіше почали запрошувати на телеефіри, і невдовзі він почав вести дитячу телепередачу про добро. А основне — почалося масове паломництво до містечка, де з’явилася біла дівчинка.

Від побілілої жінки, що лежала в лікарні, невдовзі побіліла її молодша сестра, яка, допомагаючи їй переодягатися, ненароком торкнулася тіла «хворої». Вона розповіла своїм подругам, що в неї перестало пекти серце, а кардіограма підтвердила, що вона відтепер здорова. В містечку відразу поширилися чутки, мовляв, «білі» можуть зцілювати. І до побілілої жінки в лікарню відразу потягнулися хворі. Лікарі в білих халатах намагалися протестувати й нікого не пускати, проте побіліла жінка заявила, що більше не може знаходитися в лікарні, бо є цілком здоровою. Люди торкалися до неї, за певний час також біліли, радіючи, що позбавляться хвороб.

— Чувак, а ти хочеш побіліти? — кепкує таксист над своїм приятелем.

— Ти що, здурів? Мені й без того важко живеться, а ще як побілію, тоді хіба купуй білі тапочки і лягай у гроб.

— Зате кинеш курити й пити. Кажуть, усі, хто торкався до білої дівчинки чи до побілілих людей, одразу позбуваються хвороб і поганих звичок.

— Ні, я краще буду пити й курити.

— Тоді помреш від раку легень.

— Та ну тебе.

Побілілих людей з кожним днем ставало все більше. Туристи та гості, які прибували з різних куточків країни, щоб подивитися на загадкове містечко, фотографували їх, проте торкатися остерігалися, щоб самим не побіліти.

Тим часом товстун кондитер спік новий торт «Біла дівчинка», який одразу припав усім до смаку. В його кондитерській побільшало відвідувачів, які куштували торт із запашними чаями чи кавою, — дітвора аж тремтіла, відламуючи від торта кремову фігурку білої дівчинки, дорослі замовляли торт додому, а студенти засиджувалися зі своїми подружками в кондитерській допізна. Місцеві художники виставляли на вулиці свої полотна, гравюри, мініатюри, зображаючи білу дівчинку на тлі міських пейзажів та інтер’єрів. Інші митці біля них виставляли маленькі й великі скульптури білої дівчинки, вази, глечики, тарілки, горщики, глиняні дощечки з її зображенням, а кмітливі підприємці — футболки, бейсболки, рушники, шарфики та молодіжні хустинки, на яких красувалася біла дівчинка.

Раніше порожнє, тихе, понуре містечко тепер ніби ожило, вулички отямилися від колишньої сплячки, їх заполонили люди з фотоапаратами та відеокамерами, що тинялися без діла, фіксуючи все що заманеться. Туристів, екскурсій було так багато, що мерія не знала, куди розселити людей, і відвела міський стадіон для парковки автомобілів. Один-єдиний готель не встигав приймати гостей і забезпечувати всім необхідним. Мешканці містечка віддавали в оренду свої будинки, квартири, кімнати чи окремі ліжка, на площі та на центральних вулицях постійно чергували брокери, що шукали клієнтів для нічліжок.

Таксисти також не встигали покурити й поговорити, як у минулі добрі часи, бо від клієнтів і викликів не було відбою. Вони возили туристів і на верхні озера, і до місцевого краєзнавчого музею, і в урочище, де текла цілюща джерельна вода, а також — у заміський ресторан «Витязь», розташований за кілька кілометрів на захід від містечка. Таксисти тішилися, бо їхні прибутки з напливом великої кількості людей, особливо ж іноземців, підскочили втроє і навіть учетверо.

Міська рада вирішила підготувати ретельну туристичну програму і скласти під неї детальний маршрут з описом усіх цікавих об’єктів. Довелося згадати все, чим багатий і славний край: від цілющої лазні діда Онучика на окраїні містечка до крамнички саморобних наливок, якими (особливо сливовицею) здавна славилося містечко. Один дотепний бізнесмен надрукував навіть брошурку «Вулицями білої дівчинки» з фотографіями всіх «привабливих місць, які треба відвідати» — там помістилися і лазня, і крамничка з наливками, і рибальські бази на верхніх озерах, і урочище з цілющою джерельною водою.

— Чим багаті, тим і раді, — виправдовувався він за свій буклет.

А побілілих людей робилося щораз більше, і деякі служби втомилися їх перераховувати, коли кількість сягнула п’ятдесяти душ. Минав час, вони все менше привертали увагу докучливих туристів і журналістів, які раніше, вгледівши побілілу людину, вистрибували з мікроавтобуса, де містилася пересувна телестудія з кількома великими круглими антенами, і підбігали з мікрофоном та камерою до незнайомця, випитуючи, коли він востаннє бачив білу дівчинку і яким чином побілів, як він себе почуває, побілівши, і як до цього ставиться його родина.

Згодом побілілі майже перестали привертати увагу решти. А про білу дівчинку поголос скептично свідчив, що це, мовляв, черговий трюк аферистів, покликаний привабити в це Богом забуте містечко туристів.

— Та хто її бачив, ту білу дівчинку? Ніхто! Наслухалися п’яних будівельників, а ті нарозказували всіляких дурниць! — горланить хтось серед невеликого натовпу.

— А як же люди, які від неї побіліли? — дивується літня жінка.

— Люди? Люди підхопили якусь невідому хворобу, і їх всіх треба лікувати та ізолювати, щоб не заразили інших! — не заспокоюється скептик.

— Але ж її бачили діти! — не відступає жінка.

— Діти казок начиталися і видають бажане за дійсне.

— Ми ще не знаємо, чи побілілі люди небезпечні для нас і наших дітей, — вороже поблискує очима чоловік з-під чорних густих брів.

— Так, так, цього ніхто не знає! — підхоплює інший, з гнилими пожовклими зубами й посірілим обличчям. — Треба, щоб влада видала розпорядження, аби побілілі люди поки знаходилися вдома або на карантині, а не вешталися нашими вулицями й не заходили в магазини, інакше… інакше всі ми станемо, як вони, — альбатросами і в нас повипадає волосся, вії, брови.

— Я не хочу втратити своє чорне волосся! Чому я повинен змінюватися?

— Так, так! Чому? — лунають інші голоси.

— Ми повинні зібрати підписи, щоб побілілим людям було заборонено ходити вулицями, заходити в магазини й аптеки, і взагалі, щоб вони не з’являлися в громадських місцях, бо це загрожує благополуччю нашої громади, — каже чоловік із пожовклими гнилими зубами.

— Підписуємося всі! Підписуємося!

Розгублена жінка, що намагалася захищати побілілих людей, лише сумно спостерігала, як обурений натовп попрямував до будинку мерії, щоб