Джорджіна Говелл - Королева пустелі

Для дівчини, яка виїжджала з рідного міста лише на свята у гості до кузенів і кузин, це попервах стало тяжким випробуванням.

Зате відстань зблизила її з мачухою. Ґертруда пильно придивлялася до однокласниць і незабаром попросила Флоренс надіслати їй «шнурівку» — корсет з китового вуса, що його, як з’ясувала Ґертруда, інші дівчата вдягали під форму з туго затягнутими пасками.

Учениць водили на концерти й у картинні галереї, у церкви й собори. Ґертруда швидко давала категоричну оцінку всьому, що бачила, і прямо висловлювала свою думку, у тому числі в листах додому: «Мені не подобається Рубенс. Зовсім не подобається... Зелені шпалери на стінах галереї — найгидкіші, що я колись бачила... Яку ж огиду викликає в мене собор Святого Павла!... Кожна деталь — потворна, якщо не сказати „бридка”.

Юних леді скрізь супроводжували й не відпускали ні на крок; Ґертруду, яка прагнула побачити більше, дратувала заборона на самостійні прогулянки. «Я мрію потрапити в Націоналку, — скаржилася вона батькам. — Але ніхто не може відвести мене туди. А була б я хлопцем, то ходила б туди щотижня!»

У коледжі Її Величності, не менш ніж у Ред-Барнс, суворе дотримання порядку не було предметом обговорення. Місіс Крудес пояснювала, що Ґертруді доведеться з цим змиритися, якщо вона розраховує на розширення меж своєї свободи. Флоренс відповіла на скарги Ґертруди лише побажанням не скорочувати назву Національної галереї до вульгарного слівця «Націоналка». Роздратована Ґертруда гнівно відповіла:

«Я здійснила видатний акт самодисципліни, здолавши [твій лист] до кінця, але помстилася за ці муки, відразу [його] спаливши... Мій наступний лист (якщо я колись випірну з моря жовчі, щоб його написати) буде багатослівнішим за філософські трактати Карлайла... Чи мушу я говорити про монарха: „Королева Англії, Шотландії, Ірландії, Імператриця Індії, Захисниця віри”? Моє життя надто коротке, щоб усе називати повною назвою».

Отримавши цю дещо зухвалу відповідь, Флоренс, можливо, зітхнула.., а Г’ю навряд чи зміг стримати усмішку від такого прояву доньчиного норову й сили аргументації.

Невдовзі після цього спалаху надійшов лист протилежного змісту, в якому Ґертруда дала батькам слово виправитися й обіцяла стати для Флоренс кращою й слухнянішою донькою.

Раніше Ґертруду навряд чи хвилювало питання, чи подобається вона довколишнім. Тепер дівчина мусила визнати факт своєї не надто великої популярності в школі й відреагувала на це доволі своєрідним чином. Усе своє подальше життя вона буде не просто цуратися товариства «звичайних» жінок, але й ставитися до них зі зверхністю та презирством. Флоренс, як могла, тактовно радила пасербиці вгамувати свою жагу до похвальби, чим спричинила черговий емоційний вибух. Її однокласниці, казала Ґертруда, були «нецікавими», і потім додавала більш дипломатичний опис свого конфузу: «Гірко й неприємно дізнаватися, що ти не маєш виділятися із загальної маси,..».

На другий навчальний рік Ґертруда переселилась у шкільний гуртожиток і дещо налагодила стосунки з однокласницями. На вікенди її запрошувала до себе або подруга юності Флоренс, Анна (у дівоцтві Теккерей, а нині місіс Ричмонд Ричі), або вдова Джона Ричарда Ґріна — історика, чиї книжки Ґертруда читала запоєм до сніданку. Водночас усі контакти з новими шкільними подругами проходили ретельну цензуру в Редкарі. Для Ґертруди стало новиною, що вона не може приймати запрошення в гості, поки Флоренс і Г’ю через місіс Крудес не перевірять «відповідність» (благонадійність) родини. У результаті дівчина мусила скасовувати по три уже прийняті запрошення, що аж ніяк не збільшувало симпатії до неї. Вважалося, що причиною заборони було небажання Беллів пускати свою дочку в родини «не їхнього кола», тобто ті, що не мали достатнього багатства чи впливу. Проте це не так. Флоренс не допускала Ґертруду в будинки, де вживали спиртне, де домашні вечірки були ширмою для позашлюбних стосунків і де за дівчатами не було суворого нагляду. Іншими словами, у будинки часто розпутної аристократії, у кола, де міг з’являтися сам Принц Уельський.

Натомість у класі Ґертруда сяяла. Допитлива й працьовита учениця, вона, упоравшись з програмною роботою, завжди вимагала складнішого завдання. За результатами першого року навчання (в її класі було близько сорока дівчат) Ґертруда стала першою у своєму улюбленому предметі — англійській історії, набравши 88 балів із 88 можливих, другою — за результатами з англійської граматики, третьою — з географії, четвертою — з французької мови й історії стародавнього світу. Однак отримала вкрай прикрі оцінки зі Слова Божого. Коли директор спитав, у чому причина — адже вона показала блискучі результати в усіх інших дисциплінах — Ґертруда відповіла «в лоб»: «Бо я не вірю там жодному слову!». Г’ю і Флоренс лише зрідка відвідували церкву, і ніхто ніколи не міг переконати Ґертруду в існуванні Бога. Вона почала називати себе атеїсткою.

Не менш гостро Ґертруда реагувала на критику її робіт з історії. Коли містер де Сойрес пояснив, що її робота по Кромвелю не отримала його звичної оцінки «відмінно» тому, що Ґертруда висловила факти, не надавши підтвердження, й проігнорувала контраргументи, вона обурено виправдовувалась у листі до батька: «Недолік мого есе в тому, що я намагалася довести правоту Кромвеля, тимчасом як слід було тільки довести, що він не був неправий».

Згодом Ґертруда не мала вільної хвилини й благала Флоренс дозволити їй відмовитися від уроків музики й вишивання. Про уроки гри на роялі вона говорила, що це було «просто марнуванням сил», і віртуозно додавала: «Уявіть, скільки книжок я могла б прочитати за цей час!». Мачуха, переконана, що в досягненні будь-якої мети необхідна впертість і завзяття, не піддавалася на таку спокусливу перспективу й наполягала на продовженні занять. Ґертруда вичекала кілька тижнів, а тоді підступилася до батька. Г’ю закинув за неї слівце — як завжди це робив — і Ґертруді дозволили відмовитись якщо не від голки з ниткою, то принаймні від нотного зошита.

Якщо ті два вміння Ґертруда вважала необов’язковими, то в поезію вона просто закохалася й пронесла цю любов крізь усе своє життя. У чотирнадцять років вона дорікала своєму кузенові Горацію тим, що він не читав останнього твору Роберта Браунінґа. Тепер вона писала в листі додому: «Майже цілий день читала Мільтона. Я ладна стояти на голові за браком інших способів висловити почуття захвату від „Люсідаса” чи „Комуса”. Як важко тримати в собі відчуття цієї витонченої краси і ні з ким про це не говорити!».

У потоці її листів додому разюче проступає різниця між стосунками Ґертруди з батьком і з мачухою. Вона покладалася на думку батька у серйозних питаннях. Могла писати до нього з проханням висловитися щодо руху за