Лоран Гунель - Бог завжди подорожує інкогніто

вибагливого, неприємного, що ти їй не сподобаєшся. Ти боїшся роздратування інших покупців у черзі.

— Може, й так.

— Як помреш, на надгробку напишуть: «Нічого не досяг, ніколи не мав бажаного, зате всі вважали мене люб’язним». Чудово.

Мені ставало зле. Я відвернувся від цієї людини, яка бентежила мене своєю промовою, і дивився на вулицю, на крамниці, на людей, що йшли повз.

— У мене є чудова новина, — сказав він.

— Що, справді? — скептично перепитав я, навіть не повертаючись.

— Чудова новина в тому, що це все в минулому. Відтепер ти не їстимеш перепечений хліб. Ніколи більше, — сказав він, пильно роздивляючись навкруги. — Владі, зупини.

Водій зупинив «мерседес» і ввімкнув аварійку. Машини об’їжджали нас, сигналячи.

— Чого бажаєш? — спитав Дюбрей, показуючи на хлібівню?

— Зараз — нічого. Зовсім нічого.

— Чудово. Заходиш, просиш хліб, тістечко чи ще щось. Коли тобі його дають, знаходиш привід, щоб відмовитись і взяти щось інше. Вигадаєш інший привід знову відмовитись від другого варіанта, а ще третього й четвертого. Потім скажеш, що ти нічого не хочеш, і вийдеш, нічого не купивши.

Мені занудило під ложечкою, обличчя запалало. Секунд п’ятнадцять, не менше, я не міг вичавити ні звуку.

— Я не зможу цього зробити.

— Зможеш. Переконаєшся в цьому за кілька хвилин.

— Це понад мої сили!

— Владі!

Водій вийшов, відчинив мені дверцята та стояв, чекаючи… Я палив Дюбрея поглядом, потім знехотя вийшов. Поглянув на хлібівню. Натовп покупців перед зачиненням. Моє серце калатало щосили.

Я став у чергу, ніби вона була на ешафот. Уперше за час мого перебування у Франції запах хліба мене відштовхував. Усередині все гуло, як на заводі. Продавчиня повторювала замовлення покупця касирці, а касирка голосно повторювала замовлення та приймала оплату, поки її колега обслуговувала наступного покупця. Справжній відпрацьований конвеєр. Коли настала моя черга, за мною вже було вісім-десять інших покупців. Я ковтнув слину.

— Прошу пана? — продавчиня пронизливо дивилася на мене.

— Багет, будь ласка.

Мій голос був глухий, наче застряг у горлі.

— Багет для пана.

— Євро десять, — сказала касирка.

На язику в неї була волосина, і вона бризкала слиною, коли говорила, але ніхто не переймався захистити від того хліб.

— Прошу пані?

Продавчиня вже зверталася до наступного покупця.

— Булочку із шоколадом.

— Булочку із шоколадом для пані.

— Перепрошую, у вас там лежить не такий перепечений, дайте його, будь ласка, — змусив я себе вимовити.

— З пані — євро двадцять центів.

— Тримайте, — сказала продавчиня і простягнула інший багет. Дівчино, що вам?

— Хліб для тостів, поріжте, будь ласка.

— Перепрошую. Я таки візьму висівковий хліб.

Нарізна машина перекрила мій голос. Вона не чула мене.

— Хліб для тостів для дівчини!

— Один вісімдесят.

— Прошу пані?

— Ні, перепрошую, — повторив я. — Зрештою, я візьму висівковий хліб.

— Висівковий хліб разом із багетом для пана!

— Це буде три п’ятнадцять, — сказала касирка крізь бризки.

— Ваша черга, хлопче.

— Ні, це було замість багета, а не разом з ним.

— Два хліба, — сказав хлопець.

— Тоді два євро п’ять центів із пана і два десять із хлопця.

— Прошу пані? — спитала продавчиня.

Мені було дуже зле. Мені забракло сміливості продовжити. Я кинув погляд на Дюбрея. Водій стояв біля машини, схрестивши руки, і пильно дивився.

— Половину багета, добре пропеченого, — сказала літня жінка.

— Перепрошую, — сказав я продавчині, — я передумав. Шкода, але я, зрештою, таки також візьму половину багета.

— Гей, та пан не знає, чого хоче, — сказала вона різким голосом, беручи іншу половину багета, відрізану для бабусі.

Я весь палав, аж спітнів.

— Шістдесят центів із пані і стільки ж — із пана.

— Прошу пані?

— Я ще думаю, — відповіла дівчина, дивлячись на тістечка, вочевидь, із відчуттям провини.

Їй треба було оцінити кількість калорій у кожному.

— Пан іще має проблеми? — запитала продавчиня підозріло.

— Слухайте… я справді перепрошую… я знаю, що це дратує, але… хліб для тостів. Думаю, що мені треба саме хліб для тостів. Точно. Хліб для тостів!

Вона подивилася на мене, не приховуючи роздратування. Я не насмілювався обернутися, але мені здавалось, що покупці позаду зараз схоплять мене за комір і викинуть геть.

Зітхнувши, вона повернулася, аби взяти хліб для тостів.

— Стійте. Зупиніться. Зрештою…

— Так? — запитала вона злим голосом, на межі зриву.

— Я… нічого не візьму, нарешті я вирішив. Дякую. Перепрошую… дякую.

Я повернувся й пішов крізь усю чергу покупців із похиленою головою, не дивлячись на неї. Я вийшов бігцем, як крадій.

Водій чекав на мене, відчинивши дверцята, наче перед міністром, але мені було так соромно, як малому хлопцю, котрого спіймали на крадіжці цукерки з вітрини. Я заскочив у «мерседес», обливаючись потом.

— Ти червоний, як ті британці, що приїздять засмагати на Лазуровий берег, — сказав Дюбрей, дуже задоволений.

— Не смішно. Геть не смішно.

— Бачиш, треба було тебе трохи сильніше штовхнути. Але обіцяю — за кілька тижнів ти будеш здатний робити це запросто.

— Але мені це не цікаво! Я не зануда! Терпіти не можу зануд, які дратують, вимагають, аби всі бігали через їхні забаганки! Я не хочу бути схожим на таких!

— Але йдеться не про те, щоб нудити. Я не змушуватиму тебе кидатися з крайнощів у крайнощі. Я просто хочу, щоб ти міг отримати бажане, не боявся трошки потурбувати людей. Але хто зміг максимум — зможе мінімум. Тому я спонукатиму тебе робити трохи більше, ніж потрібно, щоб ти почувався зручно, коли просиш те, що природно просити.

— То що буде наступним етапом?

— Найближчим часом ти будеш відвідувати щонайменше три різні хлібівні щодня і двічі просити замінити те, що тобі дали. Нічого складного.

У порівнянні з тим, що я щойно пережив, це було прийнятним завданням.

— Протягом якого часу?

— Поки для тебе це не стане природним і тобі не треба буде докладати зусиль. Пам’ятай: ти можеш вимагати, але бути при цьому ввічливим. Необов’язково бути хамом.

«Мерседес» зупинився біля мого будинку. Владі вийшов і відчинив дверцята. Війнуло свіжим повітрям.

— Приємного вечора, — попрощався Дюбрей.

Я вийшов, не відповідаючи.

Етьєн вислизнув з-під сходів, витріщившись на автівку.

— Ти ба, пан веселяться, — сказав він, наближаючись.

Він узяв шапку й почав блазнювати, не даючи мені проходу:

— Пане президенте!

Я почувався зобов’язаним дати йому кілька монет.

— О, пан дуже добрий, — хрипнув він і удавано ввічливо вклонився зі злим обличчям людини, яка завжди отримує все, чого хоче.

* * *

Ів Дюбрей натиснув кілька кнопок на мобільному.

— Добрий вечір, Катрін. Це я.

— Ну як?

— Поки що він слухається. Усе йде за планом.

— Не думаю, що це триватиме довго. Дуже сумніваюся.

— Ти завжди