Лі Бардуго - Шістка воронів

що заробляли на життя грою в наперстки, і злидарів, котрі оселилися в напівзруйнованому будинку найгіршої частини Бочки. Але йому потрібна була не визначна банда, а лише та, котру він може зробити видатною, та, котра потребує його.

Тепер вони мали власну територію, власні ігрові зали, а напівзруйнований будинок перетворився на Рейку — сухе, тепле місце, де завжди можна було отримати гарячу їжу чи залягти в барліг, якщо тебе підстрелили. Зараз інші боялися Покидьків. І все це дав їм Каз. То чи мусив він на десерт ще запропонувати їм світську бесіду?

Джаспер згладить неприємну ситуацію. Кілька келихів усередину та кілька вдалих ставок повернуть стрільцеві доброзичливий настрій. Він умів смакувати образу так само, як лікер, і мав талант оповідати про Казові перемоги так, наче вони належали кожному.

Коли Каз дістався до одного з невеличких каналів, що мав допомогти йому перетнути П’яту гавань, то відчув — слава святим, — майже відчув надію. Може, йому варто перевіритися в медика? Чорні Вістря кілька тижнів наступали йому на п’яти, а тепер він змусив їх викласти карти. Його нога не так уже й боліла, незважаючи на майже зимову погоду. Біль ніколи не минав, але цієї ночі він перетворився на тупу пульсацію. Хлопець і досі роздумував, чи не були перемови частиною перевірки, яку влаштував йому Пер Гаскель. Цілком можливо, що стариган уважав себе генієм, котрий зробив Покидьків успішною бандою, особливо якщо хтось із його посіпак шепнув йому щось на вухо. Ця ідея не давала спокою, але Каз вирішив подумати про неї завтра. Зараз йому потрібно переконатися, що в гавані все відбувається за розкладом, а потім вирушити додому, до Рейки, і опинитися в обіймах довгоочікуваного сну.

Він знав, що Інеж скрадається за ним тінню. Вона пройшла разом із ним увесь шлях від Біржі, але Каз не гукав її. Коли дівчина буде готова й наважиться, сама вийде із затінку. Зазвичай йому подобалася тиша; чесно кажучи, він зашив би роти більшості людей, якби його воля. Але коли Інеж забагалося, вона робила так, що ти фізично відчував її мовчання, і це било по нервах.

Каз тримався весь час, поки йшов уздовж залізних билець Зензбриджа. На ґратках висіли шматки мотузок, зав’язані вигадливими вузлами, — це люди молилися за щасливе повернення моряків. Марновірна дурня! Нарешті він здався й сказав:

— Озвися вже, Маро.

Її голос долинув із темряви:

— Ти не відправив нікого на Бурстрат.

— А чому б я мав?

— Якщо Ґілз не дістанеться туди вчасно…

— Ніхто не підпалював дев’ятнадцятий будинок.

— Я чула сирену…

— Щасливий збіг. Я надихаюся всім, чим можу.

— Ти таки блефував. Їй не загрожувала небезпека.

Каз не хотів відповідати й просто здвигнув плечима. Інеж завжди намагалася розгледіти в ньому хоча б краплю благопристойності. «Якщо всі навкруги мають тебе за потвору, тобі не потрібно гаяти час на всі ці потворні справи».

— Чому ти взагалі погодився на зустріч, якщо знав, що це підстава? — Вона була десь праворуч і пересувалася геть нечутно. Каз знав, що інші члени банди казали, що Інеж рухається, наче кішка, але він уважав, що коти уважно сиділи б біля її ніг і переймали знання.

— Я б назвав цю ніч удалою, — відказав Каз. — А ти?

— Тебе ледь не вбили. І Джаспера теж.

— Ґілз спустошив скарбниці Чорних Вістер, щоб намарне дати хабара. Ми виявили зрадника, поновили свої права на П’яту гавань, і я не маю жодної подряпини. Це була гарна ніч.

— Як давно ти знав про Великого Болліґера?

— Кілька тижнів. Тепер у нас бракує людей. О, до речі, вижени Роякке.

— Чому? Йому немає рівних за ігровим столом.

— Будь-який сопливець може впоратися з колодою карт. Роякке занадто квапиться й приховує від нас деякі виграші.

— Він гарно здає карти, і йому треба годувати сім’ю. Ти можеш попередити його — відтяти палець.

— Тоді він уже не здаватиме карти так гарно, чи не так?

Якщо помічали, що той, хто роздає карти, приховував якісь гроші, зароблені в ігрових залах, піт-бос відрізав йому мізинець. Це було одне з тих сміховинних покарань, що якимось чином прижилися в бандах. Шахрай мусив знову вчитися тасувати карти, а всі його майбутні наймачі знали, що його не можна випускати з очей. За столом такий пройдисвіт ставав незграбним і йому доводилося зосереджуватися на таких простих речах, як техніка роздавання карт, замість того щоб спостерігати за гравцями.

Каз не бачив у темряві обличчя Інеж, але відчував, що вона не схвалює цю ідею.

— Жадібність — твоє божество, Казе.

Він ледь не засміявся у відповідь.

— Ні, Інеж. Жадібність схиляє переді мною голову. Вона моя найвірніша служниця й найголовніший важіль впливу.

— А якому богові в такому разі служиш ти?

— Будь-якому, котрий запропонує мені гарну винагороду.

— Сумніваюся, що боги працюють таким чином.

— Сумніваюся, що мене це непокоїть.

Дівчина роздратовано зітхнула. Незважаючи на все, що їй довелося пережити, Інеж вірила, що про неї піклуються її сулійські святі. Каз знав це й любив покепкувати з неї. Йому хотілося б подивитися зараз на вираз її обличчя. Невеличка зморшка між чорними бровами завжди дарувала йому неабияке задоволення.

— Звідки ти знав, що я вчасно знешкоджу Ван Даля? — поцікавилася вона.

— Бо ти завжди все робиш вчасно.

— Ти мав би мене попередити.

— Мені здавалося, що твої святі високо оцінять цей виклик.

Якусь мить вона мовчала, а потім Каз почув голос звідкилясь іззаду:

— Люди кепкують із богів, поки не потребують їхньої допомоги, Казе.

Він не бачив, як вона зникла, тільки відчув відсутність дівчини.

Каз роздратовано струснув головою. Сказати, що він довіряв Інеж, було б перебільшенням, але собі він міг зізнатися, що звик покладатися на неї. Рішення викупити її зі «Звіринцю» було суто інтуїтивним і болісно вдарило по кишені Покидьків. Йому довелося довго вмовляти Пера Гаскеля, але Інеж виявилася найкращою Казовою інвестицією. Вона вміла залишатися непомітною, і це робило її найкращим у Бочці викрадачем таємниць. Але те, що вона могла раптово зникати, непокоїло Бреккера. Вона навіть не мала запаху. Усі люди пахли, і ці запахи розповідали історії — карболовий натяк на кінчиках жіночих пальців чи аромат дерев’яного диму у волоссі, мокра шерсть чоловічого костюма чи домішка пороху, що в’їлася в манжети. Але з Інеж усе було інакше. Якимось чином їй удалося навчитися невидимості. Вона була коштовним надбанням. То чому б їй просто не виконувати свою роботу, а не втомлювати його перепадами настрою?

Раптом Каз зрозумів, що більше не сам. Він зупинився та