Зигмунд Фрейд - Вступ до психоаналізу

на користь цієї тези. Один молодик загубив олівця, що надто вже припав йому до вподоби. За кілька днів до цього він отримав листа від свого шваґра, що закінчив його такими словами: «Поки що я не маю ні бажання, ні часу потурати твоєму легкодумству й лінощам»[9]. А олівець був подарунком саме від того шваґра. Без такого збігу обставин ми, звичайно, не могли б запевняти, що до цієї втрати причетний намір позбутися речі. А подібні до цього випадки трапляються дуже часто. Людина губить речі, як розсвариться з тим, хто колись дарував їх, і вже не хоче навіть згадувати його або як ті речі стануть осоружні їй самій і вона шукатиме притичини, щоб замінити їх іншими і кращими. Та сама неприхильність до предметів виявляється, звичайно, й тоді, коли якась річ випадає з рук, ламається й розбивається. Хіба можна назвати випадковістю, що школяр саме перед своїм днем народження губить, ламає, розбиває свої повсякденні речі, приміром шкільного портфеля чи кишенькового годинника?

Хто не раз тяжко мучився, не мігши знайти якусь річ, що її сам десь поклав, той також не повірить, що таке запихання речі відбувається навмисне. І все ж не такі вже рідкісні випадки, коли супровідні обставини ясно засвідчують тенденцію тимчасово, а то й надовго заховати річ. Ось, може, найкращий такий приклад.

Один не старий іще чоловік розповів мені: «Кілька років тому в нашій родині виникли непорозуміння, дружина, як на мене, була надто холодна, і хоча я охоче визнавав за нею дуже позитивні риси, наші взаємини втратили всяку ніжність. Якось вона вийшла на прогулянку й купила для мене книжку, гадаючи, що та книжка зацікавить мене. Я подякував за такий вияв «уваги» до мене, пообіцяв прочитати, поклав книжку десь скраю і відтоді не міг знайти. Так проминуло кілька місяців, часом я згадував про запхнуту книжку і марно намагався знайти її. Десь через півроку захворіла моя люба матінка, що жила окремо від нас. Моя дружина полишила дім і піклувалася про свекруху. Стан хворої був дуже тяжкий, і дружина мала неабияку нагоду виявити свої найкращі риси. Одного вечора я повернувся додому, щиро захоплений відданістю дружини і повнячись удячності до неї. Я підійшов до свого письмового столу, без ніякої мети, але з певністю сновиди висунув одну шухляду і побачив зверху в ній книжку, яку колись запхнув і не міг знайти».

Коли не стало мотивів, річ, засунута невідомо куди, одразу знайшлася.

Вельмишановні добродійки і добродії! Я можу до безмежності збільшувати кількість прикладів, проте тут я цього не робитиму. В моїй «Психопатології повсякденного життя» (перше видання 1901 р.) ви й так знайдете вкрай багату добірку матеріалів до вивчення хибних дій[10]. Усі ті приклади знов і знов показують вам те саме: переконують, що хибні дії мають певний сенс, і навчають, як, спираючись на супровідні обставини, можна з’ясувати або підтвердити той сенс.

Сьогодні я буду стислий: адже ми обмежились наміром вивчати ці феномени тільки на те, щоб ближче підступитися до психоаналізу. Проте мушу зупинитись іще на двох групах явищ: на згромаджених та комбінованих хибних діях і на підтвердженні наших тлумачень дальшими подіями.

Згромаджені і комбіновані похибки — найкращі приклади з-поміж усього розмаїття хибних дій. Якби ми прагнули тільки довести, що похибки мають сенс, ми б із самого початку обмежились ними, бо їхній сенс очевидний навіть для непрозірливого розуму і здатний вплинути на найприскіпливіших критиків. Повторення певних виявів свідчить про затятість, яку навряд чи можна приписати простій випадковості, але яка цілком відповідає намірові. Крім того, заміна одних різновидів хибних дій іншими показує нам, що саме найважливіше і найістотніше в похибці: не її форма і не засоби, що ними вона послуговується, а намір, якому вона служить і який вона може реалізувати найрізноманітнішими способами. Отже, я наведу вам приклад повторюваного забування: Е. Джонс розповідає, що колись він з незрозумілих причин усе не відсилав листа, який кілька днів лежав на його бюрку. Нарешті він зважився відіслати, але лист повернули з «Dead letter office», бо він забув написати адресу. Написавши й адресу, він поніс його на пошту, але цього разу забув наклеїти марку. Тут він уже був змушений визнати, що йому взагалі не хотілося відсилати листа.

В іншому випадку поєдналися такі похибки, як помилкова діяльність і запихання. Одна дама поїхала до Рима разом із своїм шваґром, відомим художником. Німецька громада, що жила в місті, радо привітала митця й зокрема подарувала йому золоту античну медаль. Дама стала бідкатися, мовляв, її шваґер навіть не тямить поцінувати таку гарну річ. Коли ж їй на зміну приїхала сестра і вона повернулася додому, то, розпакувавши речі, виявила, що — навіть не знати як — прихопила медаль із собою. Вона миттю сповістила про це шваґра листом і повідомила, що наступного ж дня вишле завезену річ назад до Риму. Та другого дня дама так вправно запхнула кудись медаль, що не могла ні знайти її, ні відіслати, і тоді їй уже стало розвиднятися: її «розвіяність» означає не що інше, як бажання привласнити ту річ.[11]

Я вже згадував вам раніше про приклад поєднання забування з оманою, коли молодик першого разу забув про побачення, а другого разу, маючи твердий намір не забути, прийшов не на ту годину. Про один цілком подібний до цього випадок із власного життя розповів мені мій приятель, що, крім наукових, має ще й літературні зацікавлення. Він розказував: «Кілька років тому я погодився з тим, що мене обрали членом ради одного літературного товариства, гадаючи, ніби воно колись допоможе мені поставити в театрі мою п’єсу, і відтоді регулярно, хоча мені було не дуже цікаво, щоп’ятниці ходив на засідання. Кілька місяців тому мене запевнили, що мою п’єсу поставлять у театрі в Ф., і після того я став раз у раз забувати про засідання товариства. Прочитавши вашу працю на цю тему, я відчув сором за свою забудькуватість, почав картати себе, мовляв, ницо цуратися людей, що вже тобі непотрібні, і постановив неодмінно прийти на засідання найближчої п’ятниці. Я весь час пам’ятав про цей намір, аж поки його виконав, зупинившись перед дверима зали засідань. На мій превеликий подив, двері були замкнені, засідання вже відбулося. Я прийшов не в той день: була вже субота!»

Було б досить спокусливо подати ще кілька таких прикладів, але я змушений іти далі; я хочу привернути вашу увагу до випадків, коли наше тлумачення підтверджують дальші події. Зрозуміло, головна обставина в таких випадках — наше незнання наявної психічної ситуації і неможливість ді­знатися про неї. Тож наше тлумачення має вартість лише як припущення, якому ми й самі не надаємо великої ваги. А потім стається якась подія, що доводить, яким слушним було наше тодішнє тлумачення. Колись я прийшов як гість до однієї нещодавно одруженої пари і почув, як молода дружина, сміючись, розповідала про свою останню пригоду. Після весільної подорожі вона зайшла до своєї ще не заміжньої сестри, щоб, як і давніше, походити разом з нею по крамницях, поки її чоловік залагоджував справи. Раптом на тому боці вулиці вона побачила якогось добродія і, пхнувши сестру, проказала: «Поглянь, он іде пан А.».