Клаус Хагерюп - Маркус і Діана. Світло Сіріуса

приватному пологовому будинку повитуху та попросила її записати дитя мертвонародженим. Потім вона понесла дівчинку до пані Джонс, яка саме лікувалася в одній клініці від алкоголізму. Згодом пані Джонс повернулася додому з Ребеккою на руках і, сяючи від щастя, розповіла своєму чоловікові про досить несподівані пологи.

Таким чином виявилося, що Генрі й Ребекка доводилися одне одному братом і сестрою, та все це вилізло наверх аж після жахливої катастрофи в сорок першій серії.

Ребекку Джонс грала Діана Мортенсен. На вигляд вона була ще молодша, ніж на знімкові, але ж у тридцять четвертій серії їй не виповнилося й вісімнадцяти. Маркус розраховував, що ніяких пипок у «Грошах та владі» не показуватимуть. І він не помилився. Хоч загалом то було дивно, бо всі тільки те й робили, що застрибували одне до одного в ліжко. Старі й молоді, як завгодно й коли завгодно. Поцілунки, лестощі, а тоді — чимдуж у спальню. Красива музика, оголені стегна, збуджені обличчя, рожеві простирадла, які ворушилися то вгору, то вниз, але жодна пипка ані гулькнула. Сіґмунд розказував, що американці в телесеріалах спали одне з одним так самісінько, як ото пили на вулицях. Вони могли впиватися до чортиків, тримаючи пляшки в паперових пакетах. Усе було дозволено, якщо не виставлялося напоказ. У «Грошах та владі» люди, як тільки заходили в кімнату, наливали собі міцні напої і спали одне з одним де завгодно, хоч, як то воно в них відбувалося, лишалося поза кадром. Щоправда, здогадатися про те було не дуже важко.

Одначе єдина людина, яка не пила міцних напоїв і не спала аби з ким, була Діана Мортенсен.

Дівчина, здебільшого сумна, як ніч, металася туди й сюди, але часто доглядала стареньких і недужих. І тоді вона перетворювалася на лагідну голубку — гладила своїх підопічних по голові й підбадьорювала добрим словом. Та, виходячи з кімнати й лишаючись на самоті, вона знов переймалася смутком. Маркус запитував сам себе: чи то дівчина так жаліла усіх тих стареньких і недужих, чи їй самій щось краяло душу, оскільки вона єдина ні з ким не спала, принаймні зі своїм зведеним братом, якого палко кохала. Якби їй заманулося переспати з кимось іншим, то, очевидно, затримки ні за чим не було б. Маркус у цьому не сумнівався. Пропозицій не бракувало, проте, як тільки вони надходили, Діана Мортенсен шарілася й сварила нахаб на всі заставки, а тоді йшла собі геть і впадала в ще глибшу журу.

Маркус зроду не бачив, щоб хто-небудь шарівся так мило, як вона, і до того ж це її, здавалось, не бентежило. Діана шарілася, дивлячись їм просто в пику, а вони просили в неї вибачення. Вони просили вибачення тому, що вона шарілася. Зроду він нічого такого не бачив. Коли він червонів, то в нього вибачення не просив ніхто. Зовсім навпаки. З нього сміялися. Проте з Діани Мортенсен ніхто не сміявся. Інакше їм би перепало на горіхи. Оскільки вона, крім усього іншого, була ще й емоційна. Еге ж, містер Джонс, який вважав себе її батьком, прозвав дівчину навіженою дикою кицькою. Оце так назвисько! Дика кицька! От якби його так прозвали! Дикий кіт Маркус! Настали інші часи, але ніхто й ніколи не назве його диким котом, навіть хатнім не назве. Бо він Мавпус. На віки вічні!

— Казна-що, — сказав Монс, вимикаючи телевізор.

— Я вас, пане Сімонсене, застерігав, — нагадав Сіґмунд.

— Таж можна наперед угадати, що там станеться, — вів далі Монс. — Сміти отримають дозвіл на побудову хмародряпа, а тоді…

Сіґмунд похитав головою.

— Ні, дозвіл отримають Джонси.

— А ти відки знаєш?

— Там усе до того йдеться, пане Сімонсене.

— Мені здається, що дозвіл отримає Діана Мортенсен, — сказав Маркус. — А потім вона його віддасть стареньким і недужим.

І батько, й Сіґмунд зарозуміло всміхнулися.

— На жаль, синку, насправді такого не буває, — сказав Монс, — хіба що в казках.

— Це ж і є казка, тату.

Монс глипнув на годинника й позіхнув.

— Ну, хлопці, тепер, мабуть, пора вже й спати.

— У вас і досі шумить у вухах, пане Сімонсене?

Запевнивши Сіґмунда в тому, що в його вухах уже зовсім не шумить, Монс провів хлопця до дверей, побажав синові добраніч і пішов спати. Він зразу ж провалився в сон, і приснився йому якийсь не по літах розвинутий тринадцятирічний лікар, що пробивав йому дірки на обох барабанних перетинках. А в сусідній кімнаті спав його син, і снилося йому, ніби між диким котом і мавпієм зав’язалася щира дружба.

Розділ VI

На свій подив, Маркус зумів пережити останній тиждень у Рюд-школі. З нього, звісно, іноді глузували, питаючи, по якому льодовику вони з батьком лаштуються мандрувати цього літа. Він червонів дванадцять чи чотирнадцять разів, а коли проходжувався разом із Сіґмундом сюди-туди шкільним подвір’ям, то ледве переставляв ноги й схиляв голову так само низько, як і раніше, хоч усе-таки надто великі неприємності його оминули. Може, тому, що він перебував у власному світі. У світі, де панували гроші та влада і де він пережив своє перше глибоке кохання до Ребекки Джонс, власне, не до Ребекки Джонс, а до перебраної кінозірки Діани Мортенсен. У тому світі він був не найменшим і вічно наляканим хлопцем у класі, а відомим мільйонером і альпіністом Маркусом Сімонсеном на прізвисько Горностай.

Протягом тижня він пережив не менше дев’ятнадцяти серій «Грошей та влади», де сам був героєм, а Діана Мортенсен — героїнею. Коли шкільний дзвоник задзвонив востаннє, надворі вже стояло літо. Діана порвала з Генрі й повинна була таємно побратися з Маркусом.

Щодо Сіґмунда, то і в нього тиждень видався насичений подіями. Він віднадив од себе чотирьох дівчат, сказавши їм, що замолодий, аби брати на себе якусь відповідальність, ще раз побився з Рейдаром та, вручаючи учителеві Скуґу подарунок, виголосив значуще прощальне слово.

— Для нас, тих, хто сьогодні вийшов із дитячого віку, шість цих років тягнулись як вічність, — промовляв він. — А що таке, власне, час? Поет Ґуннар Рейсе-Андерсен[9] якось сказав: «Час — це відстань у зачарованому просторі». Нам би дуже хотілося, щоб ви, пане Скуґе, так нас і запам’ятали. Нехай хоч яка довга проляже між нами відстань, не забувайте, що ми весь час перебуваємо в тому самому просторі. Просторі, який ви наситили своїми знаннями, щоб ми всмоктували їх у себе й виросли свідомими громадянами. З часом. Тож візьміть цього будильника. І коли він задзвонить, не