Любомир Андрійович Дереш - Миротворець

— Дар мови?

— Так. Ви знаєте, які люди до нього приходили? У нас у гостях бували Василь Стус, Василь Симоненко, Михайло Сухомлинський. Ви знаєте, хто ці люди? Це дуже відомі українські поети, письменники. Стовпи епохи. Він був їхній духовний батько, їхній наставник. Ви знаєте, батько читав людей, як відкриту книгу. І він знав, що сказати людині. Навіть одне слово, і все — і людина вже йшла далі, вже горіла, вже передавала цей вогонь іншим.

Пані Слава замовкла.

Стефан відчув, що розмова добігає кінця, а спитати про найособистіше ніяк не міг. Можливо, воно й не вартувало того. Можливо, це особисте потрібно було берегти так, як сказала пані Слава — не говорити про це з чужими, тримати при собі?

Врешті, він наважився:

— Ким, на вашу думку, був Штукенгайзен?

Пані Слава змовчала, лише дивилася за вікно, де курило снігом, і перебирала вервиці.

Стефан уже вирішив, що відповіді йому не почути, коли вона озвалася:

— Ви справді хочете почути це? Ви не боїтеся?

— Я? Н-ні...

— Слава Штукенгайзена дивовижна. Батько казав, що та слава позамежова. Позамежова... — пані Слава повторила те слово. — То означає: «щось, що не вкладається в нормальному розумі», щось понад моє розуміння. Знаєте, Себастьян був дуже простим. Простішим, ніж люди на селі, але казав такі мудрі речі... Я гадаю, що справжнє розуміння ще прийде до людей, вони зрозуміють, хто то приходив насправді.

— А ваш батько? Ким, на думку вашого батька, був Штукенгайзен?

— Батько вважав, що то у Дуклі народився Сам Бог, власною Особою.

Стефан спантеличено замовк, збитий з думки. Ну так, так він і думав, хто б іще то міг бути, як не Сам Бог?

— Ви гадаєте, що то був Сам Господь Бог? — перепитав він.

— Я знаю, що це так, — сказала пані Слава переконано. — Перед смертю батько потвердив це. Він бачив, як Себастьян Сам прийшов, аби провести його на небо. Батько бачив Його перед своїм відходом, і казав, що Себастьян палав, ніби вогонь, а на голові у Нього був шолом спасіння. І зодягнутий Він був у справедливість, наче у панцер, а в руках Він тримав жезло і палицю, і голос Його гримів, наче грім.

Стефан ошелешено мовчав. У ньому коївся такий собі розгардіяш.

— Але ж... але ж... як? Як таке можливо?

— Він приходив інкоґніто. Він не хотів зайвого галасу. Ви знаєте, Господь дуже скромний. Він ніколи не виставляє Себе вперед, не хизується Собою.

— Навіщо ж Він приходив тоді? — спитав Стефан.

— Для того, для чого Він це робить завжди, — сказала пані Слава. — Аби втішити праведних.

Стефан, мовчазний, подякував пані Славі за розмову і попрямував до автобуса на Львів. На вулиці крутила віхола, і він був утішений тим, що ніхто з перехожих не бачить його розгубленого обличчя. Стефан раз по раз знімав окуляри і втирав з очей сльози.

Складно було сказати, що коїлося з ним у ті хвилини. Він почував одночасно жахливу образу і ревнощі, біль і гнів, почував несамовите роздратування, почував себе обманутим. Годі було казати, що саме викликало в ньому таке збурення почуттів. Але десь на дні серця пробивався слабенький пагінчик якоїсь нової, світлої лози, що почала проростати, відколи він познайомився з працями Штукенгайзена. І цей пагінчик, мовби голос із дитинства, шепотів йому, що все можна пробачити, все можна прийняти, не­зважаючи на біль, на досаду, на гіркоту... та от яку досаду, і гіркоту чого? Це було понад розуміння самого Стефана, і він, зі збуреними чуттями, їхав у маршрутці, намагаючись упорядкувати їх у зрозумілі, ясні думки.

Виходило це кепсько, а власне, ніяк.

Не дійшовши жодного висновку, Стефан Лянґе повернувся до свого помешкання і провів решту дня біля портрета Штукенгайзена. З його очей бігли сльози. Він почував себе дитиною, що згубилася. Ще вчора він стояв обома ногами на твердій основі своєї наукової праці, а сьогодні перед ним розверзлася безодня. Геть незнайомі йому страхи заполонили його душу. Серед них найпомітнішим був страх відповідальності. Нащо він уліз у це діло? Він не міг збагнути, як за мить його строго раціональна діяльність опинилася на порозі надзвичайно складного вибору, який він навіть не міг до кінця сформулювати.

Він ніколи не був особливо релігійним. Шанував релігійні почуття інших, припускав, що Бог є і що Він — один для всіх, але вірив радше у людяність, і передовсім намагався бути хорошою людиною. Він не мав жодного бажання встрявати у всю цю конфесійну каламуть, де кожен хотів довести власну правоту іншому. Тим паче ніколи не збирався ставати релігійним фанатиком, хоча, здається, Андреа вже встигла його до них зарахувати.

Але, водночас, він не міг нараз перекреслити все, що зрозумів, відчув і прогледів за час, поки працював над дисертацією. В усьому, що було повʼязане зі Штукенгайзеном, була незбагненна медовість, тепле бурштинове світло, яке відігрівало його глибоко в серці та змушувало плакати без причини. Так, можливо, він надто сентиментальний, та хіба емоційність — не позитивна риса науковця такого плану, як він? Тим паче, якщо це науковець-штукенгайзенознавець?

Лянґе борсався між бажанням нагально зібрати свої речі й вирушити першим рейсом на Відень, та бажанням більше ніколи до Відня не повертатися, натомість із головою безповоротно зануритись у таємницю Дуклі, яка розкрила перед ним своє заворожливе інобуття.

Стефан зібрав рештки самовладання у пʼястук і почав розмірковувати над тим, що чекає на нього у Відні. Він повернеться до Андреа, вони помиряться і, врешті, одружаться. Заведуть двійко діточок, і він працюватиме на кафедрі мовознавства аж до пенсії, викладаючи мовознавство молодим, цікавим, але загалом байдужим до чогось позамежового студентам. Він подумав про веремію, турботи і марноту зусиль, з якою потрібно буде стати до герцю, аби забезпечити свою родину стабільністю і добробутом. Але найбільше його непокоїло те, що за позірною влаштованістю його родини буде чорна, зяюча пустка. Він завжди відчуватиме, що не знає чогось головного, без чого кожна відповідь на запитання дітей: «Тату, а чому...?» віддаватиме в серці болем за світлим незбутнім. Він жертвував цим незбутнім в обмін на право залишатися хорошою людиною. І в цьому було щось відчайдушне. Дошкульне бажання бути, попри все, просто порядним чоловіком... за яким, десь глибоко на дні його серця, сховане від світла і сторонніх поглядів, дрімало почуття самовдоволеності. Самовдоволеності, святенництва, блюзнірства. Ніби йому