Хеннінг Манкелль - Італійські черевики

ранку влаштували собі кавове святкування. Одне з тисяч кавувань, які відбувались щодня в цій країні. Цікаво, чи ще в когось воно відбувалося за таких же дивних обставин, як сьогодні у моїй кухні?

Після кави Гаррієт зникла у кімнаті з мурашником і зачинила двері.

Уперше за багато років я полишив своє зимове купання. Я довго вагався і вже хотів був роздягатись і діставати сокиру, та все ж передумав. Доки не відвезу Гаррієт до лісового озера, доти не купатимусь у морі взимку.

Замість халата я надягнув куртку і спустився до пірса. Погода раптово перемінилась, почалась відлига, і сніг прилипав мені до чобіт.

Я провів кілька самотніх годин на пірсі. Сонце пробилось крізь запону хмар, і з даху повітки для човнів почало крапати. Я зайшов досередини, дістав одну з банок зі смолою і відкрив її. Запах смоли заспокоїв мене. Я мало не заснув під блідим сонячним промінням.

Подумки повернувся в той час, коли ми були разом. Мені здавалось, ніби тепер я належав до епохи, якої вже не існувало. Я жив на дивовижному пустирі для залишенців, для тих, хто втратив зв’язок зі своїм часом і не спромігся призвичаїтись до нового. Коли ми з Гаррієт були закохані, всі курили. Скрізь і весь час. Уся моя молодість була наповнена попільничками. Я й досі пам’ятаю всіх тих затятих курців серед лікарів та професорів, які дали мені освіту і право носити білий халат. У ті часи місцевий поштар називався Яльмар Геделіус. Коли приходила зима, він надягав на ноги лижі і так добирався до островів. Його наплічник мав би бути неймовірно тяжким, хоча тоді ще було далеко до нинішнього божевілля з нескінченною кількістю реклами.

Мої думки перебив шум гідрокоптера, що наближався.

Янсон саме повертався від удови Окерблюм і мчав навідати мене зі своїми болячками. Зубний біль, що не давав йому спокою перед Різдвом, минув. Востаннє, як він зупинявся коло мого пірса, то просив мене подивитись на коричневі родимки на його лівій руці. Я заспокоїв його, запевнивши, що це нормальні вікові зміни. Він ще переживе нас усіх у цій місцині. Коли ми, старі, повмираємо, Янсон і далі буде пахкати на своєму старому переробленому рибальському човні чи гасати на гідрокоптері. Якщо його не звільнять. А його таки, певно, звільнять.

Янсон повернув до пірса, заглушив мотор і почав розмотувати з себе всі свої пальта й шапки. Його обличчя було червоним, а волосся стояло дибом.

— Дозволь привітати тебе з Новим роком, — сказав він після того, як виліз на пірс.

— Дякую.

— Зима тримається.

— Що є, то є.

— У мене почались проблеми зі шлунком після Нового року. Не можу піти в туалет. Закреп, як то кажуть.

— З’їж чорносливу.

— А це може бути симптомом чогось іншого?

— Ні.

Янсонові було важко стримати свою цікавість. Час від часу він поглядав на мій будинок.

— Як ти відсвяткував Новий рік?

— Я не святкую Новий рік.

— А я цьогоріч купив кілька феєрверків. Давно вже не купував їх. На жаль, один поцілив прямо в дровітню.

— Зазвичай опівночі я сплю. І не бачу жодної потреби відмовлятись від цієї звички тільки тому, що це останній день у році.

Я бачив, що Янсонові весь час кортіло запитати про Гаррієт. Звісно ж, вона не розповіла йому, хто вона така, а сказала лише, що хоче мене відвідати.

— Маєш для мене пошту?

Янсон здивовано на мене подивився. Я ніколи раніше не запитував його про це.

— Ні, нічого нема. На початку року пошти мало.

Розмова та консультація закінчились. Янсон востаннє кинув оком на будинок і знову вліз у свій гідрокоптер. Я обернувся й пішов. Коли він пустив двигун, я заткнув вуха. Оглянувшись, побачив, як він зникає в хмарі снігу за мисом, що називався Антонсоновим, на честь одного шкіпера баржі, який одного разу на п’яну голову врізався в гору саме тоді, як треба було витягнути баржу на сушу перед приходом зими.

Коли я ввійшов, Гаррієт сиділа за кухонним столом.

Я зауважив, що вона нафарбувалась. Принаймні вона не була така бліда на лиці. Я знову подумав, що вона і досі красуня, а я, дурень, покинув її.

Я сів за стіл.

— Відвезу тебе до озера, — мовив я. — Я виконаю свою обіцянку. Якщо їхати моєю старою машиною, це займе два дні. Одну ніч ми мусимо переночувати в готелі. Я не певен, що відразу знайду те озеро. У тих краях лісозаготівельні дороги міняються залежно від того, де саме відбувається вирубка. Крім того, невідомо, чи ця дорога роз’їжджена. Можливо, мені доведеться розшукати когось, хто розчистить нам шлях. Це займе щонайменше чотири дні. Куди ти хочеш, щоб я завіз тебе опісля?

— Можеш залишити мене на дорозі.

— З ходунцями? Посеред дороги?

— Я ж зуміла добратися сюди, чи не так?

Я зауважив різкість у її голосі, тому не став наполягати. Якщо їй хотілося, щоб я залишив її на дорозі, то я не міг перечити.

— Ми можемо вирушати завтра, — сказав я. — Янсон відвезе тебе і ходунці на сушу.

— А ти?

— Я піду пішки по кризі.

Я встав з-за столу, бо раптом у мене з’явилася купа справ. Передусім я мусив прорізати дверцята для кицьки у вхідних дверях і привчити свого пса до буди, що пустувала вже багато років. Я мав виставити корм, якого вистачило б на тиждень. Звичайно, тварини з’їдять усе якомога швидше. Вони не знають, що таке заощаджувати на завтрашній день. Але вони зможуть протриматись без їжі декілька днів.

Я присвятив день прорізанню дверцят, прикручуванню пружин і спробі привчити кицьку користуватися входом. Це забрало на диво мало часу. Собача буда була в набагато гіршому стані, ніж я думав. Я прибив шмат толю до даху, щоби він не протікав, і настелив усередині старих коців, щоби пес мав на чому лежати. Щойно я закінчив, як пес одразу влігся в буді.

Увечері я зателефонував Янсонові. Мені ще ніколи не доводилось цього робити.

— Поштар Туре Янсон.

Він вимовив це наче вельможний титул.

— Це Фредрік. Я не потурбував?

— Зовсім ні. Ти не часто мені дзвониш.

— Я ніколи давніше тобі не телефонував. Я хотів би знати, чи ти міг би завтра підвезти одну людину?

— Пані з ходунцями?

— Ти стягнув з неї безсоромно