Артем Чапай - Червона зона

вантажних вагонiв. Менi знадобився час, щоб це зрозумiти. За рядом пiввагонiв було видно голi кущi, за ними – каламутну воду.

Молодший брат зняв висячий замок з ворiт одного з пiввагонiв. Замок рiзко вискнув, а тодi протяжно зарипiла воротина. Зсередини вiйнуло теплом i запахом гною. Молодший зайшов у пiвтемряву i чимось стукнув. У вагоні захропло. За хвилину молодший вивiв маленького коричневого коня. На ньому була вуздечка, але не було сiдла.

– Що це за порода? – запитав я молодшого брата.

– Мул, – вiдповiв старший.

Молодший до мене так i не промовив анi слова. Вiн за вуздечку повiв мула в кущi – здається, то був верболiз. Мул покiрно йшов за чоловiком. Стебла верболозу з тихим трiском ламалися.

Старший брат жестом показав, щоб я йшов за ним. Молодший тим часом звiв мула зi стрiмкого берега в воду. Вода була каламутно-коричнева, зовсiм непрозора вiд глини. Мул стояв у нiй по колiна. Молодший чоловiк теж зайшов у рiчку, йому вода доходила до пояса. Брр. Він розвернув мула спиною до берега, так що круп тварини опинився просто пiд нами. Старший сперся на нього руками й зiсковзнув униз, сiвши верхи. Вiн присунувся до шиї мула.

– Будеш хапатися за мене, – обернувшись, сказав вiн менi.

Я нахилився й сперся руками об круп мула. Вiн був несподiвано теплий, майже гарячий. Шорстка шерсть пiд долонями. Тодi я вiдштовхнувся ногами вiд берега – й одразу набрав повнi черевики холодної, крижаної води! Я пiдiгнув ноги й нахилився вперед – i ткнувся обличчям у спину старшому брату, а тодi руками обхопив його за талiю й разом iз ним ледь не повалився на правий бiк у воду.

– Тпрр-рру! – крикнув молодший муловi, який шарпнувся.

Старший вирiвнявся й засмiявся через плече:

– Не сци, жирiк. Рано.

Й ми рушили у холодну каламутно-коричневу воду. Молодший вiддав вуздечку старшому, а сам вилiз назад на берег. Старший повiв мула, легко пiдстьобуючи п'ятами в боки. Сидiти на крупi було незручно. При кожному кроцi мул пiдкидав мене, i я щосили тримався за вершника поперед себе.

Вода доходила менi спершу до середини гомiлки, тодi до колiн, далi майже до промежини, яку я намагався пiдняти над крупом тварини, тепер майже вкритим водою. Мої кістки стискало лещатами холоду. Одного разу мул послизнувся й хитнувся, i в мене все аж стиснулося з переляку, що я можу пiрнути в цю рiчку з головою. Течiя була швидка, коричневi хвилi піднімались – але от нарешті зупинились. Мул iшов по груди у водi, глибше не ставало.

Пам'ятаю, я ще подумав, що п'ятнадцять доларiв – не так уже й багато за таку роботу. Навiть для червоної зони. Старший брат теж до середини стегна був у крижанiй водi. Вiдробляє своє. В зеленiй зонi я, бувало, в пабi за пиво платив бiльше.

Я повернув голову i вiддалiк побачив мiст. Ясно, що i нас видно звiдти.

Тепер ставало мiлкiше. Я не одразу помiтив, бо берег, до якого ми йшли, був пологий. Але ось смужка мокрих штанiв з'явилась над водою. Я думав: нарешті, й нас навіть не помiтили – але саме тодi ми повернули й пiшли просто пiд мiст.

– Тут не пiднiмемось, – напiвобернувшись, пояснив койот.

Ми йшли вперед i вперед, дедалi ближче до блеквотерiв.

Я бачив на березi, з якого ми прийшли, металопластиковi ворота, крiзь якi мусив проїхати кожен транспортний засiб. Збоку вiд ворiт стояла скло-металева прозора буда. Я навiть бачив зi спини людей у чорнiй формi, в чорних шоломах i з автоматами. Тiльки б не обернулися. Чому все так тупо? Якби я знав, то… То що?

Ми зайшли пiд мiст, i нас не побачили. Мул тепер iшов по колiна в водi. Знизу було видно, як затремтiли металевi опори. Це над нами проїхав важкий трак. Можливо, Валера. Нi, Валера давно мав проїхати. Годину тому, десь так? Я уявлення не мав, скiльки часу минуло.

За мостом уздовж води росли верби. Тут були не кущi, а старi дерева. Але листя на вербах iще не було. Мул пiшов пiд тонким вiттям, ми з койотом iнодi мусили пригинатися.

– Е-е-ей! Е-е-ей! – почув я ззаду.

Я весь зiщулився.

– Е-е-ей! – чути було погано, бо верби шарудiли вiд вiтру.

Я стиснувся ще бiльше. У них були автомати.

Койот стукнув мула в боки, i тварина пiшла трохи швидше. Койот не озирався. Нам услiд продовжували кричати, якщо це кричали нам, але звук поволi згасав. За двi хвилини берег став майже пласким, i койот спрямував мула з води. Надто близько вiд моста, надто близько.

Ми пройшли крiзь густий чагарник, з-за нього долинав гамiр, i без попереджень койот зупинив мула, перекинув ногу вперед через його шию й опинився на землi.

– Приїхали.

Вiн захихотiв без видимого приводу. Менi здалося, з полегшенням.

Я пiдняв ногу назад i злiз, як з велосипеда. Довелося зiстрибнути – й ноги озвалися болем. Я й не усвiдомлював, що вони так задубiли.

– Он станцiя, – пiдборiддям кивнув койот.

Я подивився в той бiк, куди вiн показав. Вiддалiк за чагарниками ходили люди. Багато людей.

– На ось двадцять, – сказав я, даючи грошi.

Не знаю, що мене спонукало. Мабуть, полегшення. Симпатiї до нього я не вiдчував. Койот мовчки кивнув головою i взяв мула пiд вуздечку.

– Почисться, – сказав вiн i пiшов назад.

Я зайшов у кущi, зняв черевики i став на них, щоб не набратися пiску. Зняв мокрi джинси та шкарпетки. Як мiг, викрутив. Тримаючись за товстiше стебло куща, злив воду з черевикiв, але вони лишилися мокрi й хлюпали, поки я йшов крiзь чагарi до людей.

– Ти через рiчку перейшов, правда? – спокiйно запитав перший чоловiк, який мене побачив. Йому було рокiв сорок, розумнi сiрi очi.

Я мовчки пройшов повз нього й вийшов до базарчика, що розташувався вздовж периметра невеликої площi мiж дво-i триповерхових цегляних будинкiв. Кiлькадесят арниць i арникiв, переважно старих, розклали на землi коробки з бутербродами, паперовими журналами, печивом i напоями.

На площi стояло два автобуси. Один мав заокругленi форми, з нього облазила полущена бiла фарба. Iнший був оранжевий шкiльний автобус iз написами чорною фарбою – мовою, якої я не знав. Здається, шведська чи данська. Обом автобусам було явно за п'ятдесят рокiв.

– Помiняй одяг, синку, – сказала менi стара продавщиця бутербродiв.

– I витри кров, – погодився з нею середнього вiку чоловiк, який продавав журнали.

Вiн провiв собі рукою по лiвiй щоцi. Я