Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля - Син маминої подруги, Мерайя Д Рок, Мар'яна Доля

Розділ 8. Під наглядом

— То як ти тут? — Олег не знав, з чого почати розмову, тому незрабно бовкнув найперше, що прийшло в голову. — Будинок класний… Великий…

Вона хитро примружила очі, поглянувши на нього знизу вгору великими темними очима. Пирхнула, помітивши, як він знітився і жестом покликала його за собою між клумб із нарцисами.

— То мені відповідати на питання, чи слухати, як ти мою в’язницю нахвалюєш?

Рація в кишені опбікала так, що Олег би не здивувався, якби на стегні лишився опік. Інтуїція кричала, що неспроста йому запхали цю штуку, можливо, зараз за ними підслуховує той мутний дядечко Петро. Чомусь Олег не здивувався б, якби то виявилося правдою.

— Розповідай, звісно! — він посміхнувся, непомітно відхиляючи край кишені. — Я тебе три роки не бачив, скучив же!

На невеличкій рації блимало червноим. Крихітний вогник, якого не було, коли Павленко вручав пристрій Олегові. Отже… слухають. Чи дійсно Кіра настільки небезпечна, що потрібні такі заходи безпеки?

Олег не встиг навіть подумати про це, як в животі стилося від поганого передчуття. Ніби щось в повітрі тиснуло на нього, викликаючи тремтіння в кожному м’язі. Щось мало статися, передчуття рідко підводило його.

Але воно не було пов’язане із Кірою. Не ця тендітна дівчина несла загрозу, ні. В повітрі розливалася напруга, як перед грозою, та її епіцентром була не Кіра. Вона була все тією ж дівчиною, від присутності якої в нього починала крутитися голова, а серце гарцювало, мов кінь на родео. Олег був досить дорослим, аби знати, що це значить.

Почуття не минулися. Тоді він так і не сказав про них. Кіра була надто юною, і він чекав терпляче, оберігаючи її на правах ніби як старшого брата. Та вони були, і є й зараз. І він не може зрадити їх, тягаючи в кишені рацію, крізь яку той мерзенний дядько Петро слухає її откровення.

— Кіро, зовсім забув! — прийнявши рішення, Олег ніколи не відкладав його реалізацію на потім. — Мама ж передавала вітання! Хотіла тобі подзвонити, та номер в тебе змінився, напевно… Так от, мама тобі передала подарунок! Зараз…

Він поляскав себе по кишенях, з насолодою подумавши, що той, хто їх слухає, зараз кривиться від гупання долонею по рації. Так йому і треба! Головне, аби Кіра помітила, на що він вказує рукою…

План був простий, як двері: привабити увагу дівчини, непомітно відхилити край кишені, аби вона знала про рацію, а потім видати за подарунок від мами його власний ланцюжок із ладанкою.

Сьогодні вранці, просто після виходу з дому, в Олега обірвався ланцюжок. Аби не загубити його і ладанку, яку Олег носив останні років п’ять, не знімаючи, він запхав їх в кишеню для запальнички на своїх улюблених джинсах. А рація була поряд із ним…

Кіра з цікавістю спостерігала за тим, як Олег демонстративно нишпорить по кишенях. Її брова запитально вигнулася, коли Олег підморгнув. Вона навіть рота вже відкрила, аби щось запитати, та в цей момент Олег з радісним вигуком відтягнув кишеню так, аби було видно край пластику, в той самий момент вітягуючи ланцюжок.

— Мама ланаднку в соборі купила, як оберіг, — торохтів Олег життяєрадісно, а сам виразно закотив очі, вправно стягуючи ладанку з ланцюжка. — Казала мені вибрати тобі якийсь ланцюжок, я думав ми в місті будемо і разом зайдемо в ювелірку, а тут так вийшло, от я й не встиг… Ти вибач…

Кіра нарешті щось зрозуміла. Її обличчя спохмурніло, та вона підхопила цю гру в конспірацію, і тоном, що не в’язався із її сумним обличчям, весело запевнила, що хвилюватися не варто:

— Та все добре! Ох, ти тітці Інні обов’язково від мене подякуй… Яка краса! — ніби вперше бачила ладанку, яку її ж батьки Олегові і подарували на п’ятнадцятиріччя, защебетала Кіра. — Олежику, ну яка ж гарна… Стій, в мене є ланцюжок, не переймайся! Ходімо скоріше, не терпиться її вдягнути!

Вона аж сяяла, коли повернула убік дому, та рука, якою вона підхопила Олега під лікоть, дрібно тремтіла від напруги. Олег стиснув її крижані пальці, вдаючи, що все гаразд, і продовжив розповідати про маму, аби відволікти дівчину від її гнітючих думок.

До кімнати Кіри вони ледь не бігли. Олега і самого мало не морозило, незважаючи на досить спекотний день. Та необхідність радісно і безтурботно щебетати в унісон втомлювала. Хлопець на мить подумав, що точно з’їхав би з ґлузду, яки постійно жив в такій напрузі.

Кірина кімната була темною і неприродно тихою. Ніби її вкрили шумоізоляцією в три шари, і жоден звук не проникав ззовні в це тихе, темне і похмуре місце.

— А хтось і досі фанатіє за “Надприродним”, — бовкнув Олег, озираючись навкруги.

— Є таке! — весело відповіла Кіра, але обличчя її при цьому було сумним.

Вона копирсалася в шухляді, шукаючи ланцюжок, а Олег намагався втамувати тремтіння. Незважаючи на те, що причина була неприємна, та опинитися в кімнаті Кіри було для нього занадто інтимно, він ніби переступив якусь межу, яку колись сам собі прокреслив. І тепер аж тремтів від того, що з легкістю переступив її. Повністю поглинений власними переживаннями, він навіть не згадав, що Кіра терпіти не могла “Надприродне”, містику і інші потойбічні штуки, від яких свого часу Олег фанатів, як і годиться підлітку.

Кіра гриміла вмістом шухлядки, але нічого вже не шукала. Доки ліва рука переміщувала коробочки і флакончики, права швидко писала щось на сторінці блокноту, який вона витягла. Олег кілька секунд спостерігав за нею, а потім досить голосно запропонував:

— Давай допоможу! Ох і безлад, як ти тут щось можеш знайти?

— Якби могла — то вже знайшла б! — легковажно відмахнулася Кіра, продовжуючи писати.

Олег швидко знайшов ще одну ручку і блокнот, відкрив його і нашкрябав від руки кілька слів: “Я не хотів брати ту рацію, твій дядько без неї до тебе не пускав”. Кіра, що вже закінчила писати, захирнула йому через плече, і швидко дописала одне слово: “Нормально” — а потім вклала йому в руку списаний дрібним почерком аркуш. Посміхнулася невесело, і промовила:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍