Філундія - Світло Лани, Філундія

— Можеш сісти мені на спину, покажу тобі світ зверху, — передав думку Дамір, нахиливши голову й лагідно махнувши крилом.

Лана закліпала.
— Що? Сісти? Тобі? На спину? Політати?! — її голос затремтів, а обличчя стало на кілька відтінків блідішим. — Я тобі що, Кхал Дрого у відпустці? Я навіть на літаку ніколи не літала, хіба що маршрутка на швидкості 80 — і то з панікою в очах!

Дамір мовчки дивився.
Санні з кулона обережно пробурмотіла:
— Це ж буде безпечно… ну… відносно…

— Дякую, Санні, твоя впевненість гріє, як вітер із холодильника, — пробурчала Лана. — Йдемо пішки!

І вони пішли. Довго. Повз завалені піском руїни, вежі, що колись були містами, зараз — лише тіні каменю в пустелі. Потім — потріскана, кам’яниста земля, яка стогнала під кожним кроком.

І раптом — тріщина. Тиша розірвалась. Земля перед ними розповзлась, ніби світ втомився тримати себе цілим.

— Та ну, знову?! — встигла крикнути Лана, як її нога зісковзнула, і вона з криком полетіла вниз.

Але замість падіння — стрімкий порив. Луската спина, теплі м’язи під пальцями, крила, що ріжуть повітря.
Дамір. Знову він. Знову рятує.

— О боги… ти що, спеціально з’являєшся в останню секунду? — бурчала Лана, вчепившись у гребінь на його шиї. — Це вже якийсь супергеройський рефлекс! Я — не принцеса! Я самостійна жінка! Хоч і з комплексом "завжди не в той момент, не у тому місці"!

Вони летіли довго. Сонце плавило небо, а вітер вигинався під могутніми крилами. Лана вже майже втомилась бідкатись — і, як це не дивно, почала дрімати, вхопившись за луску

І тут вона втратила рівновагу. Її тіло зсунулось зі спини Даміра — і вона впала. Крик, паніка — але…
Її не зустріла земля. Її підхопив потік — м’який, ніби створений саме для неї. Він акуратно підняв її назад і поклав туди, де вона була, в той самий момент, як вона розплющила очі.

— Що це було?! — Санні вирвалась із кулона й зависла біля обличчя Лани. — Хтось… хтось зробив це!

Лана мовчала, кліпала. Потім подивилась на свої руки, а тоді на Даміра, що здивовано поглянув на неї одним оком.

— Але… тут нікого нема! — прошепотіла Санні. — Це могла зробити тільки… той, хто володіє силою повітря…

— Ем… тобто я — хтось? — озвалась Лана, — Це у вас, магічних, така форма гумору? Бо мені, якщо чесно, смішно й лячно одночасно. Я що — ходячий кондиціонер?
---

Вони приземлилися, щоб перепочити. Їжа — справа складна, але з водою було легше. Лана зосередилась, відчула, як навколо гуде щось знайоме. Ніби пульс самої землі. Вона торкнулась долонями до кам’янистого ґрунту — і з глибини піднявся холодний потік, який зібрався у невеличке озерце.
Миттєво туди занурилася морда Даміра, і звук, з яким він пив, був схожий на найкраще “дякую” у світі.

Лана сіла поруч, глянувши на свої долоні.
— Повітря… вода… Ще трохи — і я стану аватаром.

— Творцем… — прошепотіла Санні. Але Лана її вже не слухала. Вперше за довгий час вона просто усміхалась — навіть якщо і не знала, що буде далі.