Філундія - Світло Лани, Філундія

Ніч опустилась м’якою ковдрою на ліс, де кожен шепіт вітру здавався особливим. Після важкого дня Лана й Санні вирішили не вирушати далі. Ніяких печер чи дупел — натомість Дамір, мовчки і здавалося майже по-батьківськи, розправив одне з величезних крил і прикрив ним галявину, створивши тим самим прихисток. Крилатий намет видався затишним, теплим і на диво безпечним.

Лана лежала, втупившись у небо крізь проміжки між листям. Заснути не могла. Поруч тихо гуділо Санніне дихання, що здавалося тепер схожим на пісню, і тільки Дамір залишався пильним. Його очі — світлі й глибокі, мов озера в горах — не змикались.

— Ти ж не просто нас супроводжуєш, — раптом прошепотіла Лана. — Чому ти нам допомагаєш?

Дракон на мить затих ще глибше, і тоді Лана знову відчула той знайомий потік — образ, не голос, а відчуття, спалах у розумі. В її уяві з’явилася картина: світло, що переливалося всіма барвами, і з нього виходили чотири потоки — вода, вогонь, вітер і земля. Вони обертались навколо чогось — невидимого центру, незрозумілого, але важливого. А потім — темрява, і з неї знову проривається промінь.

Цей сон був не новий для нього — вона це відчула. Він бачив його багато разів. Щось шукав. Щось чекав.

— Тобі це сниться? — спитала вона майже несміливо.

Дамір злегка нахилив голову, мов підтверджуючи.

— Це... скарб?

Образ не відповідав прямо. Але Лана зрозуміла: це не просто коштовність. Це щось, що може змінити світ.

Вона сіла й подивилась на нього уважно:

— А що з цим світом?

Дамір спрямував ще один потік образів: пустелі, мертві землі, сухі ріки, мертві дерева. Степи без життя. І лише одне місце — ліс, де вони перебували, — світився зеленим вогником життя серед безжального сірого.

Лана здригнулась.

— Я думала… десь ще є поселення. Люди. Життя…

Дракон повільно похитав головою.

— Покажеш мені?

На світанку, коли туман ще не зник з-поміж дерев, вони вийшли з лісу. І те, що побачила Лана, вдарило гірше за будь-який удар.

Пустка. Світ, знищений і виснажений. Земля, що ніби втратила душу. Повітря важке, без запахів. І тиша. Така, від якої хочеться кричати.

Санні, випурхнувши з кулона, заклякла на місці.

— Ні… — її голос зірвався. — Це… це неможливо. Я засинала в одному світі… зеленому, теплому… Що з ним сталося?..

Якби вона могла плакати — сльози лились би з її очей.

Лана стояла мовчки, вдивляючись у простір перед собою. Щось зрушилось у середині — не страх, не жаль, а… воля.

Вона повільно обернулась до Даміра.

— Я не знаю, що саме ти шукаєш. І що означають твої сни. Але я допоможу тобі. Допоможу знайти той скарб — чи що б це не було — якщо це зможе змінити все… і відродити цей світ.

Дамір не відповів, але в його погляді промайнула нова іскра. І не дикість, і не звірина втома. А — довіра.

А можливо — надія.