Філундія - Світло Лани, Філундія

Серед посушливого пейзажу, за обрієм, де небо торкалося землі, почали проступати обриси — чіткі, мов вирізьблені часом. Ліс давно залишився позаду, і пустка вела їх до місця, яке мало б бути лише легендою.

Вони підійшли ближче — і Лана завмерла.
Перед ними простягалася кам’яна площа, вимощена плитами із незнайомого матеріалу. Чотири високі башти стояли по сторонах світу, кожна прикрашена символом: хвиля, пелюстка полум’я, листок та стилізоване перо. У центрі площі — масивний п’єдестал, ніби чекав когось багато століть.

— Це… — почала Санні, зависнувши між баштами. — Це святиня Друїдів… я починаю згадувати… Її називали Коло Чотирьох.

Вітер гуляв між спорудами, граючи з тишею, наче зі струнами.

— Тут… колись… навчатись приходили ті, хто мав дар стихій. Кожна башта — то ворота до пізнання сили. Вода — на півночі. Полум’я — на півдні. Повітря — на сході. Земля — на заході.

Вони мовчки йшли вперед, аж поки з тіні однієї з башт не вийшла постать.

Старець. Глибоко зігнута спина, очі, в яких світились зорі, що вже давно згасли. Вуса та борода немов коріння дерев, і шкіра, ніби кора.

— Ви… прийшли, — прошепотів він. — Я чекав… чи, ні… не чекав? — Він потер лоба. — Забуваю… Я… давно тут… мабуть…

— Ви хто? — обережно запитала Лана.

— Я був Наставником… колись… Та скільки тих «колись»… не злічити. — Його голос був як шурхіт сторінок, що самі себе читають. — Я знаю ці башти. Вони тебе чекають, дитино води й повітря.

Санні зависла поруч.
— Це… неймовірно. Його пам’ять розсипана, але глибинне знання живе в ньому.

— Тобі треба увійти… — вказав старець на башту Півночі. — І слухати. Там ти відчуєш не просто силу — а себе в ній.

Лана обернулась до Даміра. Той мовчав, спокійно спостерігаючи, як пульсує символ на стіні вежі води. Її руки почали тремтіти.

— Ти готова, — прошепотіла Санні. — Вода вже в тобі. Повітря — прокинулось. Настав час навчитися бути провідником.

Лана ввійшла до башти. Всередині не було нічого — лише тиша. Але тиша дихала. І в цій тиші вона відчула, як серце відповідає на кожну краплю вологи в повітрі, як думка рухає течію, а спогади — стають дощем.

Старець показував їй жести, налаштовував дихання, вчив слухати — не вухами, а всім тілом. Її руки ледь тремтіли — і перед нею виникли дві кулі: одна — з води, інша — з повітря. Вони обертались навколо неї, мов супутники. Лана всміхнулась крізь втому.

— Ти… пам’ятаєш, — прошепотів старець. — Не вчися — згадай.

І вона згадувала. Ніби хтось розмотував нитку з давнього клубка. Вода. Повітря. І щось більше — ще спить, чекає пробудження.

Дамір, що чекав під вежею, дивився на небо. Вперше за довгий час він не думав як звір. Він відчував.