Андрій Анатолійович Кокотюха - Офіцер із Стрийського парку

— Чим його?

— Твердим тупим предметом. Не здивуюся, якщо звичайною каменюкою.

— А хіба...

— Ні, — відрубав пан Томаш. — Знаряддя вбивства поруч із тілом не знайшли. Обшукали ретельно, повірте мені.

— Вбивця забрав камінь із собою.

Знизавши плечима, Клим узявся за краї простирадла, потягнув його нижче.

— Для чого вам бачити пана офіцера голим? — підозріло запитав пан Томаш, а потім стиснув правицю Кошового, зупиняючи.

— Хочу глянути, чи є інші рани на тілі.

— Ви не судовий лікар, — відрізав поліцейський. — Дякуйте панові Віхурі вже за дозвіл подивитися на тіло. Не знаю, для чого то вам треба й знати не хочу.

— Я поясню, — спокійно відповів Клим, але простирадло пустив, став до мерця боком. — Мені важливо знати обставини його загибелі. Судячи з ран на голові, його вдарили отак, коли вбивця дивився жертві просто в очі, — піднявши стиснуту в кулак правицю, він різко замахнувся і зімітував удар. — Чому офіцер дозволив напасти на себе? Його не застали зненацька, інакше били б ззаду чи бодай збоку. Яблонський знав нападника, вів із ним якусь розмову й не чекав від нього атаки. Якщо була бійка, на тілі можуть знайтися інші сліди. Синці, забої тощо.

— А вам що від того? — правив своє пан Томаш.

Глянувши спершу в бік мовчазного санітара, потім — на Віхуру, котрий теж поки не втручався в розмову, Клим зітхнув.

— Ви чудово знаєте, що привело мене сюди. Уже весь Львів гуде — українці вбили поляка. Давайте не будемо зараз дискутувати довкола того, що пан Яблонський міг мати серед, припустімо, українських січових стрільців доброго товариша...

— Так і є, — перервав поліцейський.

— Мені шкода, але — так і є, — легко погодився Кошовий. — Але в цьому разі, погодьтеся, важко уявити ситуацію, коли в парку зустрілися двоє запеклих ворогів і польський офіцер не подбав про власну безпеку.

— До чого...

— До того! — тепер перервав уже Клим, потроху заводячись, і вигук луною відбився від склепіння. — Зненацька напасти на себе Яблонський би не дозволив. Отже, його могли не відразу отак ударити. Спочатку сварка, потім — бійка. Його збивають з ніг, супротивники якийсь час борються. Нарешті ворог на короткий час перемагає, бере камінь чи інший важкий предмет, б’є офіцера по черепу, розвалюючи його. Переконливо?

— Цілком. Але ви переконуєте не себе, а мене, — пан Томаш, не стримався, скосував на Віхуру, той теж кивнув, і поліцейський, підбадьорений схваленням старшого шанованого колеги, повів далі: — Якщо знайдете синці на тілі, вони будуть вагомим аргументом на користь вашого припущення. Мовляв, жертва не чекала нападу. Зустрілася в парку з тим, кому довіряла чи бодай не бачила від того типчика небезпеки. Українцеві поляк не довіряє під нинішній час доби. Висновок — вбивцею не міг бути українець. Ви ж до того ведете, пане Кошовий.

— Думки читаєте.

— Не думки. Бачу вас наскрізь.

Віхура кашлянув.

— Панове, давайте не починати подібних дискусій у морзі, при санітарах, біля мерця. Пане Томаш, пан адвокат чудово знає мою думку з приводу всього, що відбувається. Я не на його боці й переконаний: сутички між українцями та поляками сьогодні мають як місце, так і підстави для виникнення. Проте, — він витримав коротку паузу й перевів погляд на поліцейського, — як людина з досвідом роботи саме в кримінальній поліції, я не готовий приймати за єдину правильну версію написане в газетах. Тим більше, що в публікаціях не називається конкретний вбивця.

— Він і не міг бути названий, пане Віхуро! — мовив пан Томаш. — Встановити його має слідство й назвати суд на підставі зібраних доказів. Але яке зараз слідство! Тим більше — який суд, крім самосуду?

— Де ви бачили, щоб у Львові когось лінчували?

— До цього все йде! — тепер він говорив, мов на мітингу. — Поліція паралізована! Я не можу ходити вулицями у формі, бо можу нарватися на криве слово якогось вашого стрільця, котрі самі носять однострої відкрито! Виглядає, вони готують державний переворот! Збройне повстання, і ви до того причетні, пане Кошовий.

Рука Віхури лягла на плече поліцейського.

— Прошу пана стримувати емоції, хоч я вас і розумію. Проте державні перевороти чи інші загрози підвалинам держави, погодьтеся, не ваша компетенція. Та й пан Кошовий, скільки я його знаю, не намагався зазіхати на основи австрійської державності.

— Та вже й нема, на що зазіхати, — зітхнув пан Томаш.

— Ми не говоримо на такі теми. Тим більше — в оточенні мерців, — відставний комісар підвищив голос. — Ви далі наполягаєте на тому, щоб оглянути все тіло, пане адвокат?

Сіпнулося віко.

— Так, — процідив Клим.

Поліцейський роздратовано гмикнув.

— Та робіть уже, що хочете!

Кошовий хотів посунути простирадло нижче, та кривий санітар випередив — взявся сам, сіпнув, не розкриваючи, а зриваючи покров. Стиснувши зуби й не дивлячись на присутніх, Клим пробігся по мерцеві чіпким поглядом, не торкаючись руками, не побачив жодних синців та інших слідів передсмертної боротьби. Далі, вже не питаючи дозволу, обережно повернув голову покійника.

Придивився уважніше.

Провів пальцем по черепу ззаду.

— І що ви там такого намацали? — в голосі пана Томата звучала іронія.

— Гуля, — Клим випростався.

— Звичайно. Коли тебе збивають із ніг і ти падаєш на спину, стукаєшся об бруківку чи бровку. Гуля лише підтверджує версію несподіваного нападу.

— Дякую, — Кошовий відступив від столу, витягнув носовик, заходився витирати руки, старанно, палець за пальцем, при цьому вів далі. — Несподіванка, панове. Ви самі це визнали. Від котрогось із українців офіцер чекав нападу. Тому українець не заскочив би поляка зненацька.

— Не конче, — мовив тепер уже Віхура. — Пана Яблонського я не знав особисто. Хоча він напевне з тих шляхетних Яблонських, котрі мали представництво в сеймі та міській ратуші, зводили прибуткові будинки й мали гешефт із нафти. З тих?

— Саме так, — підтвердив поліцейський. — Пані Малгожата Яблонська, вдова, вже готова дати розпорядження й забрати тіло сина для поховання.

— Бачте, я встиг. Недарма квапився подивитись на труп.

Прозвучало незграбно. Клим тут же визнав це подумки. Але, схоже, кострубатість і цинізм фрази нікому з присутніх вуха не різали.

— Кажу до