Сергій Олексійович - ВІа бра, Сергій Олексійович

- Вам чого? - Сердито перепитав я в них. Бо не люблю, коли стоять над душею та ось так на тебе дивляться. Мені вже було зрозуміло, що вони когось із дівчат впізнали.

Так воно і було. Бо нарешті Ліза почали перша розмову.

- Ой. Сама дивуюсь. Ви ж ті самі? Ну, як іх? Що співають? Ти, Надія! - Тицьнула вона пальцами майже Надії у самі груди.

Божевільні якісь, відразу подумав я. Але треба було щось роботи. Та поки я думав, що казати, Надія вже почала давати їм автографи. Вона їм на якіхось паперах розписалася і дівчата задоволенні пішли собі до приміщення.

- Це ти зря, якщо чесно, - хитаючи головою, сказав я Надії. - Потім усім розкажуть і тут таке почнеться. - Я собі відразу це уявив, як ми сидимо собі у кафе, а перед нами велика черга людей і всі хочуть отримати автограф. І немає цьому не кінця, ні краю. Я про ці свої фантазії відразу дівчатам і розповів та вони тільки з мене посміялися.

- Якщо чесно, - пожалілося мені Надія, дивлячись мені прямо в очі, - то вже так набридло оце так ховатися, когось обманювати, щось вигадувати. Здається в нас таке життя гарне та яскраве. Але насправді ти не маєш право на нормальне життя. Ніде тобі не має спокою і усі від тебе чогось хочуть. Вау! Зірки. Та ми ж такі, як усі. Ти думаєш мені хочеться постійно бути на готові брехати чи тікати від усіх цих фанатів? Не можна спокійно вийти до магазину. Десь піти кудись в людне місто. Не можу гарно вдягатися, щоб на мене уваги зайвої не звертали. Все має свій зворотній бік. Чесно. Набридло. Хай вже буде, як буде. Як ти там любиш казати - так от, що ми перший день заміжні? Так, Вірунчик?

Віра не вспіла нічого сказати, бо саме в цей час до кафе прийшли якісь незнайомі мені хлопці. Іх було чоловік п'ять і вони вже були п'яні. 

- О! Дивись, - крикнув один із новеньких, - дівчата. - Потім він замислився на хвилину. -  Залишаюсь тут, а ви, як хочете. 

Вони усі сіли по сусідству з нами. Замовили пиво. І на всі очі таращились на моїх дівчат.

- Я пригощую! Офіціант, два морозива. - Гордо крикнув нарешті один із цих хлопців. - Ей. Офіціантка, лайно собаче, де ти лазиш!?  - Почав він кричати на Лізу. - Ану мо швидко, швидко, морозива отим дівчатам. - І при цьому намагався луснути Лізу по синдницях.

- Дивись за руками, - заступився за дівчину Борис. - Ще раз так зробиш, то вилетиш звідси.

Хлопці промовчали. А Надія мені на це все тихенько сказала. - Якій порядний хлопець. Бо я сама вже хотіла заступитися за цю дівчину. Ненавиджу таке та таких чоловіків. Що вважають, що ім усе можно. Таким треба відразу бути пику або давати по руках. 

А тим часом Ліза принесла та поставила на наш столик дві порції якогось дешевого морозива. Дівчата навіть на нього дивитися не стали.

- Будь ласка. Шановна, — звернулося Надія до дівчини-офіціантки — сто порцій коштовного морозива на отой столик. 

Треба було бачити очі усіх присутніх, коли Ліза та Леся почали виносити з приміщення морозиво та ставити його на стіл до тих п'яних хлопців.

- В нас тільки його усьго двадцять порцій. Більше немає, - зізналася Ліза. 

-То хай хоч двадцять спробує з'їзти. - Вирішила Надія. - Ну, то давай. Їж. Це тобі від нашого столику. Як усе це з'їси, дам себе поцілувати, - голосно, так, щоб усі чули, промовила Надія.

- Браво, - почали аплодувати їй мої друзі. Вони, як я зрозумів, кинули свою розмову та уважно слідкували за усім, що зараз було. 

- Слабак! - Посміхнулася Надія, коли побачила, що той хлопець не може й трьох порцій з''їсти. - Я до 16 років була ще тим розбишакою. От як не вмієш, то наберися взагалі. 

Ми всі вголос дружно почали з цього сміятися.
Хлопці кинувши морожене на столі, поспішили скоріше забратися якомога далі від сюди.

- Ну, правильно. Вони одержали відсіч і пішли. Так з ними й треба, - сказала Надія. 
- По-моєму нам уже час іти, — зауважила Віра.
І точно цієї хвилини з-за рогу з'явилася Альбіна.

- Так. Я не зрозуміла. Де ви взагалі-то ходите?
Ми втрьох піднялися і вже збиралися йти, як Надя обернулася і подивилася на моїх друзів.

- А давайте їх теж покличемо з нами на борщ? - Запропонувала вона. 
- Такі видно добрі хлопці. 
- Альбіно, ти як?
- Я бачу ти встигла вже з кимось познайомитися. - Розвела руками Аля. - Клич вже 
- Пішли до мене на  борщ. - Повернувся я до хлопців. - Ось знайомся, показав я на Алю. - Це Альбіна. 
- А це Борис, Євген та Денис.

- Я люблю борщ зі сметаною, — відразу зауважив Євген.
- То піди й купи собі, — резонно відповів йому на це Борис.
- Всі хлопчики, пішли швидше, а то борщ холоне, — поквапила всіх Альбіна.
Євген пішов зі сметаною, а ми всі піднялися до мене у квартиру.