Сергій Олексійович - ВІа бра, Сергій Олексійович

- Ого! - Це було найперше, що ми всі дружно сказали, коли побачили, яку величезну каструлю борщу наварила нам усім наша Аля.

- От і добре. І чудово, що ми зустріли твоїх друзів, — зауважила мені Вірочка. - Ми б без них нізащо не впоралися!

– Так. Давайте вже їсти, а не милуватися, — рішуче скомандував Альбіна. - Хлопчики, ставте стіл у кімнату. Дівчатка, допомагайте мені з посудом. Бо борщ охолоне. А його треба обов'язково їсти гарячим. Так буде смачніше. Так мене мама Оля вчила, – посміхнулася Аля, мабуть, згадуючи своє чудове дитинство. Про яке вона стільки всього розповідала мені.

Особисто я був дуже вдячний її мамі за те, що вона виростила таку прекрасну, чудову та виховану донечку. І якби вона була, поруч, то я звичайно обов'язково сказав їй це вголос.

Але зараз про таке думати не було часу. Треба було готувати все до обіду.

Я не став втручатися. Вирішив, що нехай Аля на правах господарки тут зараз усім сама розпоряджається.
Поки мої друзі ставили стіл у великій кімнаті, я показував дівчаткам, де який посуд у мене в будинку лежить.

Мої друзі поставили стіл та розставили навколо нього стільці. Віра постелила гарну святкову скатертину. Альбіна та Надя внесли величезну каструлю борщу. Потім дівчата швиденько розставили тарілки та розклали ложки. І весь, який у хаті був хліб, ми теж поклали на стіл.

- Може горілки візьмемо? – Несподівано запропонував Денис.

Але тут усі разом і навіть Борис із Євгеном стали обурюватись.

- Псувати такий чудовий і смачний борщ, якоюсь горілкою, фу, — негативно озвалася про це Надія. І дивлячись на неї всі теж негативно загинали головою.

Вирішили, що цього разу обійдеться без алкоголю.
Альбіна почала розливати всім борщ по тарілках. Євген дістав свою сметану і спитав чи хоче хтось ще. Усі відмовилися, окрім Віри.

– Я теж люблю. Дай мені, будь ласка, ложечку. -
ніжно та скромно попросила вона.

Не чекаючи, поки Євген відокремить її сметаною, Боря вирвав з рук у нього склянку і більшу частину переклав Вірочці в тарілку.

Усі дружно почали з цього сміятися. І напевно, саме цей вчинок розрядив обстановку за столом. Всі ми відразу перестали соромитися і дружно почали працювати ложками.

Потім усі одразу попросили добавку. Потім ще.

- Є ще? Я такої смакоти ніколи не їв. – Чесно зізнався Денис.

Альбіна пошкребла ополоником по дну каструлі. Але там явно було порожньо.

- Так. - почав сміятися я. - Поїли такі.

Всі навперебій стали дякувати Альбіну за такий смачний борщ. Тому що він справді смачний.
Дівчата хотіли самі забиратися зі столу. Але їх випередили мої друзі. Хлопці самі зібрали увесь посуд і пішли мити його на кухню.

- Це на подяку за такий смачний борщ, пояснив дівчаткам Денис.

- Може, покличемо їх із собою ввечері до парку? – висловила сказала спільну думку Віра. -
- Видно, що такі гарні хлопці.

- Ну, звичайно гарні! – вигукнув я. - Я з іншими й не дружу!
Звичайно ж, мені було приємно, що мої нові подруги так думають про друзів.

Ми разом із дівчатами дружно так і вирішили, що запропонуємо їм поїхати з нами увечері до парку.

Коли хлопці вже йшли і прощалися, Боря відкликав мене убік і сказав:

- Ліза з кафе сказала, що це дівчатка із "ВІАбри". Ми нікому не скажемо, але ти сам знаєш, що за дівчата працюють у кафе. Вважай, що вже все місто про це знає.

Його слова змусили мене замислитися.

- Але якщо треба, то ми тут усім рота закриємо і дівчаток образити не дамо. – Насамкінець сказав мені мій друг Борис.

Я з вдячністю потис йому руку.

- Приходьте ввечері годині до шостої. Ми поїдемо до парку, – запропонував я своїм друзям на прощання.

- Нас Микола обіцяв відвезти. Але треба буде ще одна машина. Все ж таки не вліземо. Тим паче, ще Янка обіцяла з нами поїхати.

- Окей. Окей. Не хвилюйся. Я візьму свою. - Запропонував Денис свої послуги і особисто мені це дуже сподобалося. Я знав, що він людина серйозна і за кермом випивати не стане. Це найголовніше.

Коли хлопці пішли, я розповів дівчатам про Лізу.
- Вона обов'язково розпотякає усім. Попереджати її марно вже.

Дівчата сиділи з серйозними обличчями та уважно мене слухали.

- Що робитимемо? - Поцікавився я у нових своїх подруг.

Дівчата між собою швидко переглянулись і за всіх відповіла Альбіна. Вона, як завжди була категорична у своїх судженнях.

- Ой, та пішли вони! - різко сказала вона. - Нехай тремтить, кому хоче. Ми ще й не таке бачили. "ВІАбра" так "Віабра". - Махнула вона рукою, ніби всім своїм виглядом показуючи, що їй до всіх цих розмов і пліток особливого діла немає.

- Ми привезли з собою гарне вбрання. – підтримала її Надія. - Отодягнемося, як годиться і нехай бачать і знають, хто ми такі! Нам уже вистачить ховатися. І чому ми маємо когось боятися?

- У тебе такі добрі друзі, - Надя сказала мені це вголос. - І я сподіваюся, що на них можна покластися. І я їм довіряю. І думаю вони нас, як і ти, образити не дадуть.

- Так-так, — притулилася до мене ніжно Вірочка.
- Ми тобі довіряємо повністю і знаємо, що ти нас захистиш у разі чого.

- Мені звичайно дуже приємно, — сказав я їй і подивився, як на це все реагує Альбіна. Але ій зараз було не до нас з Вірою.

- Я вам дуже дякую, — сказав я дівчатам, — за те що ви так добре думаєте про мене і про моїх друзів.

Так ми й вирішили, що більше ховатись не будемо.
Але якщо хтось почне щось говорити, то так і поводитися відповідно.

- Як на мене, то нам треба починати збиратися, — зауважила Віра. - А то я вас знаю. Ось особливо Надю.

- Все починаємо збиратися, бо вже майже чотири години, — зауважила Альбіна і перша помчала приймати душ.

Весь час, що нам залишалася до шостої вечора, дівчата займалися тим, що бігали по квартирі і питали, що їм гарно, а що ні.

- Ми хочемо вразити твоїх друзів і всіх інших, - сказала Надія. - І нехай інші заздрять вам.