Сергій Олексійович - ВІа бра, Сергій Олексійович

- Зараз я буду варити борщ. - Попередила нас Альбіна, —  а ви мені не заважайте. Ось підіть, погуляйте, щоб я вас десь годину не бачила.

- То йдемо? - Зраділа Віра. - Пішли на вулицю. Чого в хаті сидіти. Ну мо, Сергійко? Пішли, пішли. Надія, ти як?? 

- Пішли збиратися. - Трохи подумавши вирішила Надя. - Як все буде готове ти нас покличеш, Аля.

- Ні. Усе без вас з'їм. - Розвеселилася Альбіна і пішла собі на кухню готувати свій фірмовий борщ.

- Я вже готова, — перша перевдягнулася Вірочка. Вона була у джинсах та майці. Без макіяжу. Звичайна така зовні дівчина.

Але Надія щось не дуже поспішала. Ми вже почали за неї хвилюватися.

- Ну, ти там йдеш чи ні? - Поцікавилася в неї Віра.

- Йду. Йду. Почекайте ще хвилиночку.

- Почекаємо. - Люб'язно погодився я.

І ось нарешті з'явилося Надія. Я аж рота відкривав, така вона була красива. Ні, ну звісно особисто мені подобалась Альбіна. Але Надя зараз дійсно виглядала неймовірно круто. Так, як наче на концерт зібралася - ярка та неймовірна. Дуже-дуже сексапільна.

- Вау! - Тільки й зміг я сказати. - Вау!

Дівчата почали сміятися. Навіть Альбіна посміхнулася. Хоч і якось так підрозділо на мене подивилося. А може то мені все здавалося? Може я то собі сам придумав, що вона в мене трошки закохана? Приємно звісно та якій в цьому сенс? Вона поїде і все. Можливо ми з нею більше і не зустрінемося. Мені стало сумно. Та довго сумувати часу в мене не було. Треба ж йти гуляти з дівчатками. Та дивитися, щоб їх нихто не вкрав. Особливо Надію.

- Пійшли в кафе посидимо, ось у вас тут біля твого дому, — запропонувала Віра, коли ми вийшли усі разом утрьох на вулицю. - Бо немає бажання серед дня зараз кудись йти. Просто посидимо та й все. 

- Згодна, - підтримала подругу Надія. - Покуштуємо морозовива. Сока поп'ємо. Але не багато. Щоб ще потім місце на ту смакату залишить, що тут зараз вдома готує наша Альбіночка. Ням-ням, як це смачно. Повір мені на слово.

- Так все і є. - Підтримала подругу Вірочка.

- Ну, то ми йдемо, чи як? - Спитала в мене Надія, коли я в нерішучісті стояв разом з ними біля свого під'їзду . - Пішли посидимо у кафе. - Посміхнулася мені Надія. 

Я не поспішав, тому, що обисто мені цей план з кафе не дуже, то й сподобовся. Бо хто зна, кого там можно зустріти. Але що я міг зробити, якщо вони удвох цього хочуть. Але ідея ця була не дуже добра. Я так дівчатам і сказав. 

- Ти ще нас погано знаєш, - посміхаючись, відповіла мені Надія. - Якщо хтось до нас й пристане, то і відразу й відстане. Ми такі. Скажи, Віра. - І Надін відразу почала сміятися. Хоч на мою думку вона серед усіх була найбільш серйозна пані. Отакої.

- Такі, такі, - на повному серьойзі відповіла Віра. І мені залишилось тільки з ними усіма погодитися.

- Ну, то й пішли до кафе, - нарешті погодився я, хоч на серці в мене все одно було не спокійно.

Ми тільки повернули за ріг, як я відразу подумав - "я ж говорив", бо помітив, що у кафе хтось є. Але потім я вже зрозумів, що то мої найкращі друзі. От і добре, вирішив я і ми разом утрьох пішли собі далі.

У нашому кафе було лише декілька столиків. І взагалі, кафе, це так, одна тільки назва. Це колись давно була трикімнатну квартира. Потім там був магазин. А потім вже зробили маленьке таке кафе. Для тих, хто поруч живе. Бо мабуть побачили, що біля дому завжди купа молоді збирається, от і вирішили, зробити собі на них бізнес. Але якій може бути бізнес, як тут завжди навіть не усі столики зайняті. А тут на вулиці іх було усього п'ять. Добре, що вони стояли в тіньку під великими старими деревами. Тому в саму люту спеку тут було достатньо затишно та приємно. На зміні завжди працювало дві людини. Одна жінка в барі та дівчина, яка обслуговує столики. Вони робили в дві зміни. Через день. Сьогодні офіціанткою була Ліза, молода дівчина, тільки після школи. Дуже балакуча та язиката. А в барі на зміні була ій подруга Леся. Леся - років так за двадцять. Маленька така. Але противна дуже. Вона тут нікому не подобалася. 

Але то було не важливо. Що нам до того. Головне, що за столиками майже нікого не було. Лише один із них був зайнятий знайомими мені хлопцями. Там сиділи мої друзі: Борис, Євген та Деніс. Їх було троє і нас теж було троє. Ми радісно привітали один одного. Я представив їм дівчат. Хлопці були зайняті своїми справами і не звернули на Надію та Віру особливої уваги. От і добре, вирішив я. Нам це і треба. 

І ось ми з дівчатами спокійно собі, як ні в чому не бувало, пройшли та сіли за найдальший столик. Той, що стояв просто під деревами. У затишному місці.

Мої друзі пили пиво та їли сушену рибу. Вони сиділи за кілька столиків від мене, але запах цієї риби долинав і до нас теж. Не знаю, як дівчатам, але мені було не дуже приємно. 

Ми замовили собі сік. І дівчата почали смішно розповідати про своє концертне життя. Але тут Надія сказала, що теж хоче риби та пива. Хіба можно було відмовити такій дівчині? 

- Дайте рибу, - підійшов я до своїх друзів. - Надя хоче.

Борис без зайвих слів простягнув мені саму велику.

- Дякую, - посміхнулася хлопцям Надія та замовивши пиво, з великим задоволенням стала рвати рибу на шматки та запивати її великими ковтками пива.

- Ти часом не вагітна? - Злякалася Віра.

- Часом ні, - стала сміятися на всю вулицю її подруга. Надія так голосно сміялася, що я почав боятися, що на нас почнуть звертати увагу.

Та ні. Хлопці собі спокійно сиділи. Про щось своє розмовляли. Нас не чіпали. То я і заспокоївся та перестав звертати на них будь-яку увага. Уважно слухав дівчат і вже навіть перестав бояться, що хтось їх впізнає. Тут все одно нікого немає. Це ж нам не ринок де величезна купа людей.

Та ось з кафе вийшли Ліза та Леся. Вони підійшли до хлопців та стали щось їм швидко казати та показувати у наш бік. Та хлопці з них лише посміялися та знов стали розмовляти про щось своє. 

Але мені зовсім не сподобалося, що ці працівниця щось там їм казали. А вони тим часом підійшли обидві до нас, то мовчки почали дивитися на Надію.