Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

загрози не побачив — чим, слід сказати, зачепив моє почуття гідності. Зі мною він охоче напився віскі, а наступного дня, для закріплення дружби, ми з’їли пару великих піц на брудершафт.

Кожен приїзд Жан-Люка супроводжувався незмінними сценами ревнощів: він влаштовував скандали Глашиним друзям — зокрема, один раз у чайному клубі, обителі спокою і гармонії — а потім слізно вимолював пробачення за ту експресивну поведінку, засипаючи Глашу квітами і коштовними подарунками, більшість з яких були такими ж аляпуватими і чудернацькими, як і вся його персона. Наприклад, він дарував їй розписані золотом супниці в козацькому стилі або срібні блюда, інкрустовані напівкоштовним камінням, єдиним гідним місцем для яких міг би стати хіба що індуїстський храм якогось багаторукого бога десь у Мумбаї. Фінал усіх цих сцен був наступний — Глаша вчергове наважувалася повірити Жан-Люкові, й вони, обійнявшись, наче молодята, зникали в СВ-вагоні поїзда «Київ–Москва», а вже за два тижні я отримував від Глаші чергову звістку про те, що Жан-Люк «збожеволів і полетів у Марсель».

Глаша, побачивши, що його краще не чіпати, тактовно вийшла з кухні. Сам не свій, Федір пішов у спальню і впав на ліжко обличчям у подушку. Хвилин через сорок такого безглуздого лежання у двері його кімнати постукалася Глаша.

— Усе гаразд, Федю?

— Ні. Вибач, мені дуже погано зараз.

— Я тобі можу чимось допомогти? Може, зробити тобі компрес із льоду?

— Глашо... — сказав я, не відриваючи обличчя від подушки. — Вибач, Глашо... Здається, на сьогодні чортове колесо відміняється. Мені просто треба трохи побути самому.

— Мені поїхати? — спитала Глаша тихо. Усе це мені нагадує моменти розлучення з Інною. Тоді теж було це почуття спустошення й провини. — Я можу переночувати у Вадіка і Тоні.

— Буде краще, якщо ти поїдеш до них, — відповів я. — Пробач, що так склалося. Не хочу тебе травмувати. Ми ще якось обов’язково погуляємо... Повір, у будь-якому іншому випадку я не просив би цього, та зараз...

Глаша нічого не сказала. Вона вийшла і стала швидко збиратися. Зрештою вона вийшла в коридор із чемоданом в руці і кліткою з графом Воронцовим під рукою. Тягуче наближається пора прощання, і всі невиказані почуття розтягуються між нами паленою патокою, прилипаючи до серця. У грудях, там де серце, у мене діра, законопачена тугим жмутом ганчір’я, перемазаного мазутом. Приїжджає ліфт, Глаша заходить всередину.

— Глашо, вибач...

— Всё нормально, иногда так бывает, — сказала вона перш ніж двері ліфта встигли зімкнутися. Кабінка зникає, і я думаю: ну от і все. Ще один спалений міст.

Моя квартира несподівано знову стає порожньою, і я беруся перемивати посуд із фанатичністю людини, відданої лікарняній чистоті. Поступово на кухні з’являється порядок. Гаряча вода і піна мене заспокоюють. Пучки пальців стають червоними, пахнуть жиром і миючим засобом. Щось схоже на гірке задоволення приходить на зміну тотальному відчаєві.

Федір зідзвонився з Тонею дізнатися, чи приїхала вже до них Аглая, однак дізнався, що Тоня вже три дні як живе сама. Вони посварилися, і просвітлений художник-візіонер, як був, у капцях на босу ногу, пішов з дому, щоб уже ніколи не повернутися.

— Він просто забрав свій макбук і зник, і нічого не сказав мені. Я йому дзвоню вже третій день, він не бере трубку. Де він блудить, Федоре? У нього дитина і слимак удома. І недомальовані роботи. Скажи йому, що він повний придурок, — попросила Тоня. — Якщо будеш його бачити, скажи, хай хоч віддасть ноутбук, взагалі-то це я його купила.

— Гаразд, — невизначено відповів він. — До вас, до речі, прямо зараз їде Глаша. У мене трохи зірвало дах, я попросив її, для її ж безпеки, щоб вона пожила у вас. Ви не проти?

— Глаша в Києві? Лишень цього бракувало. А втім добре, нехай приїжджає. Хоч буде кому погуляти з малою. Ти будеш сьогодні? На вечір будуть спагеті з сиром.

— Тільки якщо притягну Вадіка. Він мені потрібен для експедиції.

Опісля Тоні Федір спробував додзвонитися до Вадіка, але той не відповідав. Із Вадіком вдалося вийти на контакт аж близько шостої.

Увесь цей час, поки він з монотонною озвірілістю набирав Вадіка, він провів на кухні, докурюючи з водного залишки голландської шишки, блукаючи інтернетом і читаючи прощальні статті, присвячені загибелі Лулу. На Ютубі в режимі нон-стоп грав плей-лист із хітів Октябрьова. — Чувак, — сказав він. — Ти де? Тоня з розуму сходить.

— Привіт, дорогий! — відповідав прокричав у слухавку Вадік. — Слухай, не повіриш. Я залип на Петрівці, дивлюся різні альбоми вже третій день поспіль. Перекажи Тоні, що у мене все гаразд. Я у творчому пошуку. Слухай, і в мене до тебе особисте прохання — подивися картини Нео Рауха, це просто винос мозку!

— Чувак, ти мені потрібен. Я хочу поїхати з тобою в термінову експедицію на природу. В Зону.

— Круто, чувак! Ти хочеш поїхати в Зону?

— Так, чувак, і якщо можна, прямо завтра. Це реально питання життя і смерті.

— Слухай, ну я готовий. Лишень боюся, що коли поїду, з’являться нові альбоми в тих рядах, які я вже переглянув, а так, поки я тут, я типу контролюю всю ситуацію.

— Чувак. Реально. Якщо ти мені колись і був потрібен так, що без тебе світ не зрушиться далі з місця, то це зараз.

— О’кей, я поняв.

— Ти на Петрівці? Залишайся на місці, я заберу тебе.

* * *

Місто запікається на сонці до скоринки. О сьомій вечора на міських дорогах шибає в ніс духан гудрону. Запах важкий, задушливий, від нього починають сльозитися очі. Машина швидко розігрівається від прямого сонячного проміння, і скоро стає важко тримати її за кермо. Думка, щоб поїхати до автомайстра і відремонтувати кондиціонер, викликає у мене лише тупий приступ болю. У поросі вздовж дороги бачу сонних собак, що ледве підіймають голови на звук автомобіля. Небо жовто-оранжеве, затягнуте гарячою їдкою паволокою.

Він запаркувався на стоянці біля Макдональдса. Петрівка, як завжди, переповнена транспортом і людьми. Ряди кіосків з хачапурі, з морозивом і сигаретами, з надувними кульками і купальними аксесуарами. Де-не-де бочки з квасом. Брудні парасолі від сонця. Напівголі цицькаті жінки за п’ятдесят біля них, у косметиці, у фартухах, з товстими, як у слонів, опухлими ногами. Виглядають, чим закінчиться день. Гарячий вітер носить дорогою обривки пакетів з чіпсами і шматки брудно-рожевого поліетилену, висить цей паскудний торгашеський душок, змушує людей ставати дріб’язковими, жадібними, нечистими на руку. Тут скрізь шастають нувориші й дрібні