Налія Шепель - Щоденник Яти Ольше. Том 1, Налія Шепель

- Ти пропонуєш піти до них і запропонувати себе в ролі охоронців?

- Так.

- Хм. Гроші зайві ніколи не бувають. Але є два “але”.

- І які?

- Перше. Як ти сам оголосив, аристократу потрібні охоронці. А який з мене охоронець ти й сам на днях казав. Я ще ж зі зброєю навіть не на “ви”. Того й дивись сама себе пораню.

Ельф тяжко видихнув, а я продовжила.

- Друге. Тебе розшукують твої родичі, зустрічі з якими ти не зрадієш.

Сумніви я добре посіяла. Нещодавно, а точніше попередньої ночі друг прокинувся блідий, переляканий та спітнілий. Я й не знала до цього, що ельфи пітніють.

- Кину руни, - зважившись покласти вибір на долю, сказав Террі та поліз до кишені, де в нього лежав мішечок з рунами вирізаними на маленьких напівпрозорих камінцях, хоча гадання таким шляхом не було притаманне його расі.

Потрусив мішечок, щоб руни добре перемішалися Террі дістав їх та міцно стиснув в кулаку. Промовив питання, після чого дихнувши на камінці, легенько підкинув їх в повітря.

- Хм, - хмикнув ельф, коли руни впали на мою ковдру.

- І що вони означають?

- Дорога в Гаркров буде легкою, - і знову підкинув руни. - Навіть хуртовин не передбачається, - очі в нього знову були білими, значить дійсно передбачає. Ще один кидок, - погоні також не буде, - він над чимось замислився, і ще раз кинув.

- Ну що там? - не витримала й запитала я.

- Все. Все буде добре.

- Я чую у твоєму голосі “але”.

- Хотілось би збрехати, що тобі здалося, але не вийде ж. Я бачу хворобу.

- Чию?

- Твою. Дракони застуджуються?

- Поняття не маю. Сподіваюсь що ні.

- Може спину потягнеш? - припустив друг.

- Що гадати, якщо цього не уникнути. Їди, кажи що ми згодні, - погодилась, хоча “але” було більше аніж завжди.

- А я вже. Того хутчіше збирайся. Через годину виїжджаємо. Ти головне свої чудо-мечі дістань, а змоги продемонструвати, що ти ними не вмієш користуватися не буде.

Мені захотілося кинути в нього чимось більше важким аніж подушка, на щастя друга відповідного нічого під рукою не було.

***

Ми виїхали з першими променями сонця, слідуючи у хвості, за скрипучою на снігу каретою в якій їхав Ліфат Ейсрок, ерл Геннорг. Під час подорожі, я навчилася дрімати в сідлі, без ризику падіння в сніг. Ось і зараз, повністю довірившись Діру з Террі, клювала носом, прислухаючись, що відбувається в пів вуха. Того раптова зупинка ближче опівдня, посеред невеликого гаю, викликала в мене асоціацію з гарячим обідом, а не небезпекою.

- Щось трапилося? - запитала я Атарільдо, бо він виглядав стурбованим.

- Нам на зустріч їхали чиїсь сани, і зараз намагаються розійтися на дорозі.

- Більше схоже на засідку.

- Є таке.

- А ти казав, що дорога буде легкою.

- Так й буде, повір мені. Але про всяк випадок, приготуйся.

- Гей, там у хвості. Гав не ловіть! - викрикнув Мерт, голова охорони.

- Ми напоготові, - запевнив ельф.

Приготувались це голосно сказано, бо я сподівалася, що якщо це засідка, то мені дістанеться вразливий бандит, якого один вигляд здоровезної дівахи з мечами налякає до втрати свідомості. Чи хоча б той втече, бо мої знання у фехтуванні закінчувалися на тому, що я знала за який кінець той самий меч тримати.

Попереду дуже голосно сперечалися, що мені навіть не доводилось прислухатися.

- Штовхай. Тягни. Що ти робиш? - та ще багато місцевої, нецензурної лайки. Я навіть слів таких не знала.

Втомившись від цього, я почала прислухатися до гаю. Раптом там хтось є. Зимові птахи перелітали з гілки до гілки. Пару зайців поблизу. А за ними крадеться лисиця. Все, більш нічого ці сніжні кущі не приховували. Того я повернулась до того, що робилось на дорозі.

І ось тут вирішала, що збожеволіла, тому, що чула кожну другу фразу у повторі як із бочки. Від переляку почала уважно прислухатися й зрозуміла. Частина того, що я чую, були думками! Телепатія! Прокинулась! Ось яку “хворобу” передбачив Атарільдо. Тепер залишається зрозуміти, як її контролювати. Але стало зрозуміло, що це не засідка.

- Знову заснула? - запитав підкравшись ельф. Він щойно розмовляв з одним з охоронців аристократа.

- Ні. Я чую думки. Й від цього голова лускається, - негайно поскаржилася своєму партнеру.

- Неочікувано. Зазвичай телепатія прокидається або в ранньому віці, або вже у досвідчених магів. Спробуй розслабитися та відволіктися. Це повинно допомогти. До того ж з санками, які потрапили в яму, розібралися, зараз продовжимо шлях.

Я кивнула в знак згоди та знову намагалася зосередитись на звуках гаю. Допомогло не дуже, я продовжувала чути як селяни лають аристократа, а аристократ шкодує що не можна тих перевішати. Жах.

Лише один з охоронців радів нашій зупинці, без якихось додаткових думок.

Дивно.

30.12.156р.

Північний Шлях

Наступний трактир викликав у нашого наймача чергову порцію відрази, яку він старанно приховував під личиною байдужості.

- Як самопочуття? - запитав мене один з охоронців, підсівши за столик, який я вже встигла зайняти, очікуючи Террі.

Ельф був зайнятий тим, що намагався отримати якомога більш зручні умови перебування аристократа у цьому закладі.

- Вже краще, - запевнила я, й це була правда. Майже доба знадобилась, щоб змусити телепатію хоча б тимчасово “замовкнути”.

- Дивна ця подорож, - продовжив розмову охоронець на ім'я Хелм.

За ці два дні подорожі ми встигли непогано познайомитися, щоб почати обговорювати подробиці цієї мандрівки.

- І в чому дивна? - підтримала я розмову. Мені все ніяк не давав спокою інший охоронець, на ім’я Лурстан, який тільки радів з кожної нашої затримки.

- Та хоча б з того, що наш господар, ніколи б не винайняв розумних зі сторони. Скоріше б він відмовився від подорожі, але не став би так ризикувати.

Я з підозрою покосилася на Атарільдо, що завзято сперечався з господарем закладу. Ельф володів не лише даром передбачення, але й ментальною магією. Слабкою, щоб повністю скорити чиюсь волю, але достатньою для того, щоб підштовхнути до потрібної думки співрозмовника. Він і на мені намагався використати свій дар, ще при першій зустрічі, але не вийшло.

- Може це питання життя та смерті? Хоча можна було б скористуватися порталами.

-