Налія Шепель - Щоденник Яти Ольше. Том 1, Налія Шепель

Довгий. У золотій лусці. З гострим кінцем, що добре нагадує кістяне жало. Але до нього, як і до волосся, я звикла. Він часто з'являвся у моменти сильного сплеску емоцій. Й саме через нього Террі здогадався, що я дракониця, та пообіцяв мовчати.

Трансформуватися, щоб подивитися на свою другу іпостась, поки не поспішала. Було страшно, якщо чесно, що застряну в ньому на віки вічні.

***

Ми сиділи чисті та сухі, загорнуті у величезні рушники в кімнаті з двома ліжками та поєднували приємне з корисним. Відзначали свято зимового сонцестояння, яке в ельфів називалося Юлейт, а на все загальному Гхеїмрід. Вечеряли капустяним пирогом з розбавленим червоним вином. А також вивчали місцеву писемність. Точніше, я вивчала, а Террі пояснював.

- Це пишеться так, - показав хлопець чергову закарлючку.

- Угу, - відповіла я, бо до цього відкусила шматок пирога.

- Спробуй написати її разом з попереднім... коли руки звільниш.

- Угу, - знову повторила я, запихаючи в рот останній шматочок.

Ельф терпляче чекав, коли я закінчу вечерю, з якою він давним-давно впорався.

- Я ось про що думаю. Особисте та таємне листування можна проводити на моїй рідній мові.

- Можна. Але є одне “але”. Її можуть прочитати ті, хто вже потрапив разом з тобою в цей світ та ті, хто потрапить в майбутньому.

- Вважаєш будуть ще?

- Знаю, - відповів він, даючи зрозуміти, що передбачив більше однієї групи таких, як я. - Тихо. Ти чуєш це?

Мені навіть не довелося прислухатися. До трактиру під'їхала велика компанія вершників.

Підійшовши до вікна, Террі спробував крізь щілини у віконницях розглянути, що відбувається на вулиці, жестом запрошуючи мене. Я наблизилась.

У слабкому освітленні смолоскипа, який власник трактиру тримав у руці, мало що можна було розгледіти. Але те, що змогли, для нас було достатньо.

Цілий натовп озброєних людей та не людей. Й всі вони горланили, вимагаючи впустити та обслужити, що власник негайно виконав. А що йому залишалося?

- Нічого доброго від них не очікуй, - промовив Террі. - Потрібно якомога швидше збиратися та йти звідси.

- На дворі ніч! - нагадала я.

- Пам'ятаю. Але якщо хочемо залишитися неушкодженими та одночасно допомогти господарям, то треба збиратися зараз.

- Вважаєш буде бійка?

- Звісно. Зараз розбійники напаряться, поїдять, вип'ють та потребують розваг. Тут звісно є пара повій, але для такого натовпу замало. А з охорони, як ти пам'ятаєш, лише один старий дід. Карголи хоча й великі воїни, але то в розквіті сил, а не коли з них пісок сиплеться. Того бандити як тільки вирішать, що їм повій замало, підуть шукати розваг серед прислуги та гостей. Окрім нас гостей ще четверо. Літне подружжя, та старець з хлопчиськом, років дванадцяти. З тебе, пробач, вояка не який, тому разом з господарем, захисників буде троє. Розклад не на нашу користь, проте в мене є план. Але він приверне увагу стражників.

- Застосувати магію? - здогадалася я, навіть не образившись, що мене обізвали нікчемою. Я вперше бачила ельфа таким зосередженим, що навіть марно сперечатися не було бажання.

- Так. Того якщо не хочеш замість школи потрапити до тюрми, то треба як найшвидше залишити це місце.

Й дійсно. Так як а ні я, а ні Террі ще не були повноцінними магами, нас могли запросто затримати до з'ясування обставин, що змусили нас направити магію на сторонніх. А це могло тягнутися не один день.

Хутко зібравшись, ми якомога тихіше дісталися конюшні. Але тут нас чикав не приємний сюрприз. Біля наших коней крутилося двоє розбійників. Я від розчарування ледве не загарчала. Несподівано повз мене понеслась тінь, поклавши бандитів на землю за лічені секунди. Вони були живі, але без свідомості. За вбивство точно голову відрубають.

- Як ти їх! - захопилась я, дивлячись на Террі.

- Буде час, і тебе навчу, - пообіцяв друг.

- Було б добре.

Всередині, окрім розбійників, був ще один розумний. Онук старця, що ховався на стогу сіна, дивився на нас зі страхом.

- Чи є тут хтось, окрім нас? - запитав ельф.

- Немає. Всі в трактирі, - відповів той.

- Не знаєш, чи далеко до ближнього села?

- Ні. Менше туларка.

- Верхи їздити вмієш?

- Так.

- Там є кого покликати на допомогу?

- Є. Там нещодавно дядько Окрест повернувся зі своїми друзями. Вони залюбки допоможуть.

- Тоді бери будь-якого з коней бандитів, і швидко їдь до села.

Підліток не змусив себе довго вмовляти. Він хутко обрав одного з коней, накинув на нього вуздечку та сідло, й вивів з конюшні. І я тільки рота відкрила побажати йому успіху, як кінь вже піднявши хмару снігу, зник в ночі. В голові лише промайнула думка: хоч би вони нічого собі не зламали в пітьмі на такій швидкості.

Ми також не стали гаяти дорогоцінний час. Осідлавши наших коней, Террі почав чаклувати.

Його сині очі побіліли, змагаючись з білизною шкіри обличчя. Мені ж дуже захотілося спати, але я втрималась.

Атарільдо чаклував хвилин десять. Ніколи не думала, що чаклування потребує стільки часу.

- Тепер вони просплять до самого світанку. Якщо їх раніше ніхто не розбудить. Їм навіть захисні амулети не допоможуть. А зараз давай хутчіше звідси. Не вистачало, щоб і нас з ними затримали.

Я погодилась. Лише запитала друга, чи не втратить він свідомість. Той мене впевнив, що з ним буде все добре. Я на це дуже сподівалася. Бо якщо він все ж знепритомніє, доведеться спати на снігу, під першою ж ялинкою.

29.12.156р.

Терлін, Північний Шлях

- Ята. Ята. Ята, прокидайся! - розбурхував мене повний енергії ельф.

Ми приїхали в Терлін пізно ввечері, втомлені та голодні, того тільки моя голова торкнулася подушки, я негайно заснула, незважаючи ні на що. А це невгамовне чудовисько розштовхало мене ще до світанку. Обережне ставлення до Атарільдо зникло, того я могла розслаблено спати вночі, не боячись підстави.

- Пожежа? Потоп? На нас напав табун скажених бджіл? - інколи з недосипу я могла й незадоволено бухтіти. Прикидатися, що ще сплю було марно, в мого друга вистачить наглості й снігом вмити.

- Ні.

- А що тоді?

- Нам пощастило. У одного аристократа половина охорони злягла з отруєнням, а йому терміново треба в Гаркров.

- Яке до цього відношення маємо ми? Не через нас серунець же напав на охоронців.

- Звісно нашої провини немає,