Шаграй Наталія - Полин і чебрець, Шаграй Наталія

Розділ 3.2

Під кінець цього божевільного дня налила собі заспокійливий келих вина й зручненько вмостившись цмулила, загризаючи те різними видами сиру. Їсти вночі мені точно не варто, адже стрес я й так постійно заїдаю, а штани стають дедалі тіснішими. Але втриматися – ну ніяк. Щось ці всі сьогоднішні пригоди добряче розхитали мої нерви...А вони в мене й так не те щоб здоровенькі були. І магній вже щось не дуже сильно допомагає моїй нервовій системі не нервувати. А рік тільки почався…

- Ліна? – підстрибнув Ян, увімкнувши світло в кухні й побачивши мене за столом. – Ти чого в темряві? – інтелігентно скосив він очі на келих в моїй руці.

- П’ю! – признала я очевидне.

- А чого в темряві?

- Місячне сяйво мене заспокоюю.

- А-ааа! – продовжив він лупити на мене оченята.

- Тобі налити?

- Ну хлюпни… – невпевнено відказав він.

Дістаю ще один келих, наповнюю на третину й легенько запускаю в його сторону. Ловить. В усі очі зирить на мене.

- Будьмо! – салютую келихом й роблю добрячий ковток.

- Ти чого? – переливається в його голосі занепокоєння.

- Так, а чого я? Всього лише третій рік війни, мутні перспективи, я втратила всю рідню. Моїх батьків вбили. Мою сестру вбили. То чого б це я? В мене ж немає жодних причин для депресії…

Випив мовчки. Дістала пляшку й повторила.

- Я…ми тобі заважаємо? 

- Впадати в депресію? – уточнила я. – Ще й як! Тільки-но я приготуюсь до м'якої посадки в депресію, як ви штормовим вітром зносите усі мої страждальні наміри. Тільки налаштуюсь на спокійне потопання в горі, як ви викидаєте на оптимістичний берег. Тільки-но я починаю насолоджуватися своїм запланованим зануренням у відчай, як ви витягуєте на світло. Тільки-но зберусь вкусити усі страждання, як ви мене змушуєте відчути щось окрім болю. Ну от що за життя?  

Під час моєї тиради, він спочатку насупився, потім збентежено кліпнув, а під кінець й зовсім ошелешено на мене витріщався.

- Ти тільки скажи… – почав він.

- Ян, спинись. Все нормально. Питання не в тобі. Софійка якраз принесла життя в цей дім. Не хвилюйся через це. Просто назбиралося. Накипіло й чайничок уже не варить.

- Ем… – розгублено провів він рукою по лобі й гадки не маючи, що йому треба на це сказати.

- Я не розумію, що зі мною, – повела я плечима. –  В мене таке враження, що я вже перестала сприймати емоції. Моєї сестри не стало, а мене це якось не вбило. Я якось просто прийняла це. Що я за людина? Що зі мною не так?  

- Все з тобою нормально, – сердито буркнув Ян.  – Нормально настільки наскільки може бути нормально в ненормальних умовах.

- А з тобою? – поспішила я втулити запитання.

Й він замовк, опустив очі в склянку.

- А що зі мною? – задер він голову.

- Ти в порядку? – уточнила я.

- Так! – запевнив він.

Ага! Та ти ж, як риба морожена…Й ще невідомо що буде, коли ти розмерзнешся. Хлюпнула ще собі. Покрутила келих в руці. Повтикала в прозору рідину.

- Знаєш, Ян, – почала я, – ти для мене як недоступна книга: хочеться прочитати, але не знаєш, як відкрити.

- Я не розумію… – знизав він плечима, відкинувшись на спинку стільця й вп’явшись в мене поглядом.

- Та що тут розуміти? – я махнула рукою, відчуваючи, як вино починає розв’язувати язик. – Ти ніби тут, поруч, але водночас далеко. Не підступитися. Зовні все ніби нормально, але я ж бачу, як тебе накриває. Ти мовчиш весь час, стиснутий, як пружина, ніби ось-ось вибухнеш, але, звісно, «все нормально», так?

Він замислився, кілька секунд просто дивився на мене, а потім тихо відповів:

- Це просто втома. Я не звик все обговорювати… Я завжди намагався бути тим, хто розв’язує проблеми, а не говорить про них, – скупо вицідив він слова.  

- Мовчати – це не вихід,  – тяжко зітхнула я. –  І це я кажу тобі зі свого сумного досвіду. Коли ти говориш, я хоч можу уявити, що з тобою відбувається… Бо, якщо чесно, я боюся, що ти накопичуєш у собі весь цей негатив… ну, коротше, всю ту дурню, що вариться у твоїй каструльці, – я постукала пальцем по лобі. – І пар із неї не виходить. А знаєш, що стається, якщо кришку не відкривати? У якийсь момент – БАХ! – я театрально розвела руками, зобразивши вибух. – І було б добре не доводити справу до капітального ремонту…

Ян задумливо потер пальцями скроню, ніби збирався з думками.

- Може ти й права… Я не зовсім…в порядку. Я стараюся… робити все, як треба. Але іноді просто не знаю, як. Не знаю, як бути достатнім для когось. І я просто боюся… що в якийсь момент підведу. Що не зможу… – й він закусив нижню губу.

Його слова зачепили мене. Я ледь помітно здригнулася, нервово провела язиком по губах і повільно поставила келих, ніби боялася зронити зайвий звук. Мій погляд затримався на ньому. Я обережно підбирала відповідь на його несподівану відвертість.

- Ян, ти не зобов’язаний бути супергероєм, – сказала я, заглядаючи в його мутні від утоми очі. – Ніхто не чекає від тебе абсолютної сили чи непереможності. Ти маєш право на слабкість, як і кожен з нас.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍