Марті - Тіні Системи 2, Марті

Ніч була тихою. Тільки вітер шелестів у кронах дерев, обіймаючи долину, де вони ховалися. 

Кіра стояла біля входу в їхній тимчасовий будинок – старий дерев’яний будиночок, що стояв тут ще задовго до них. Всередині горів слабкий вогонь, відкидаючи тіні на стіни. 

Вона відчувала його погляд, навіть коли не оберталася. 

— Не спиш? — запитав Олекса з-за її спини. 

Вона похитала головою. 

— Не можу. 

Він підійшов ближче, його тепло торкнулося її шкіри ще до того, як він поклав руку їй на плече. 

— Кіра… 

Вона заплющила очі. 

— Скажи мені, що все буде добре. 

Він не відповів одразу. 

— Я скажу… якщо ти скажеш, що віриш. 

Вона тихо засміялася, але цей сміх був наповнений болем. 

— Ти ж знаєш, що я не можу. 

Олекса обійняв її, притягнувши ближче. 

— Давай просто збережемо цей момент, — прошепотів він їй на вухо. 

Вона розвернулася до нього, заглянула в його очі. Вони були темними, глибокими, і в них ще не було того холоду, що вона побачить пізніше у його клонах. 

Це був її Олекса. 

Його пальці м’яко ковзнули по її щоці, ніби він намагався запам’ятати кожну деталь. 

— Я не хочу втрачати тебе, — тихо зізналася Кіра. 

— І не втратиш, — він нахилився ближче, торкаючись її чола своїм. — Доки ти пам’ятаєш мене, я існую. 

Їхні губи зустрілися – спершу повільно, несміливо, ніби вони боялися, що світ навколо розсиплеться, якщо зробити неправильний рух. 

Але потім страх зник. 

Вона втопилася в ньому, відчуваючи, як його руки обвивають її талію, як він притискає її до себе, ніби вона була єдиною людиною, що мала для нього значення. 

Вогонь у кімнаті потріскував, відкидаючи м’яке світло на їхні обличчя. 

Це була мить, у якій не існувало нічого – ні Системи, ні страху, ні майбутнього, яке могло бути забрано в будь-який момент. 

Тільки вони.