Ана-Марія Еріш - Серце вовка, Ана-Марія Еріш

Обернувшись, я попрямувала до виходу. Було сумно, що я так розчарувала брата. Він єдиний, хто досі продовжував вірити в мене. Продовжував намагатись зробити з мене гідного воїна.

Десь в середині мене з'явилося відчуття небезпеки. Саме таке, як тоді на полі, коли в мене летів меч. Повинуючись якомусь інстинкту, я різко розвернулася. І доволі вчасно, адже до мене летів меч, який я бачила ніби в уповільненому русі.

Різко піднявши руку, я встигла схопити його за мить до того, як він мав зіштовхнутися з моїм тілом. Шкоди б це не завдало, проте було б боляче.

- Ти що, зовсім з глузду з'їхав? - крикнула я.

А брат лише стояв та посміхався, дивлячись на мене. І тільки зараз до мене почало доходити, що я спіймала меч, підкоряючись своєму інстинкту. Він же був лише у бойових метаморфів, дозволяючи їм з легкістю ставати найкращими воїнами нашого світу. І щойно я знову відчула ті інстинкти. Якщо перший раз все можна було списати на випадковий збіг, то не зараз.

- Я ніколи не перестану вірити в тебе, Каталіно, - посміхнувся Алекс. - Завтра після занять я чекатиму на тебе тут.