Денис Ряполов - Очі Лісу, Денис Ряполов

Мілана видихнула:

– Добре, що мавки тільки чоловіків зманюють і нам з тобою боятися нічого.

– Взагалі, вони і дівчат хапають.

– Тобто?

– Просто, як побачиш в Карпатах, в лісі, красиву дівчину, що в руках несе вінок з квітів, то тікай від неї. Не давай їй надіти той вінок тобі на голову, яким би красивим він не був, – Катя поправила волосся. – Мавка буде хвалити твою красу, волосся, буде посміхатися тобі, щоб ти тільки погодилася прикрасити волосся віночком чи заплести тобі косу.

– Це тобі мама розказувала? – Мілана нахмурилася і дивилася на подругу.

– Так, мама…

Мілана нервово засміялася:

– От тепер я точно не засну.

– Не бійся, у мене з собою є суха м’ята, – Катя кивнула на рюкзак, що лежав біля стіни.

– Ти жартуєш?

– Хто зна, – Катя засміялася.

– Подруго, ти мене до інфаркту доведеш такими жартами.

– Та я серйозно, я завжди беру з собою в подорож м’яту, люблю додавати її в чай…

– І мавок відлякувати, – перебила її Мілана.

Катя знизила плечима і закрила очі.

– Доброї ночі, мала, – Мілана позіхнула і загасила свічки.

– Доброї ночі.

Катя загасила всі свічки, окрім однієї, зручно закуталася у свій улюблений светр, що колись носила її мама. Вона слухала дощ і повільно засинала, аж раптом їй почувся тихий дівочий сміх біля вікна.

Затамувавши подих, Катя прислуховувалася і за хвилину знову почула сміх на вулиці біля самого вікна.

Вона повільно піднялася, взяла ліхтарик і навела його на скло: вона побачила слід від долоні, який вже за мить почав повільно танути, аж доки від долоні не лишилося й крихітного натяку.

– Що це? – видихнула Катя і направила ліхтарик у різні кутки двору, але нікого так і не побачила. Тільки краплі дощу сяяли у промені ліхтарика.

Катя подивилася на Мілану, та тихо спала, зарившись обличчям у кофту.

– Мені привиділося?

Вона тихо вийшла з кухні, аби перевірити двері в хатинку. Двері були замкнені на засов й підперті стільцем, але Катя все одно потягнула за ручку.

– Мала, ти де? – гукнула її Мілана.

– Я тут, – Катя повернулася на кухню та сіла на свій спальний мішок. – Ходила перевіряти двері.

– Ти мене налякала, – пробубніла сонним голосом Мілана.

– Мені наснилося всяке…

– Лягай вже спати.

Катя вирішила не розповідати подрузі про дівочий сміх та слід від долоні, вона не хотіла марно лякати Мілану, тим більше, що й сама не була впевнена, що то їй не привиділося. Вона дістала з рюкзака пакет із м’ятою і залишила декілька листочків біля вікна.

***

Катя проснулася рано. Вона тихенько, аби не розбудити подругу, вилізла із спального мішка, взяла одежу, вийшла з кухні і зачинила за собою двері. Швидко одягнувшись, вона вийшла на вулицю. Від ранкового туману ліс був сірий, наче хтось забув додати яскравих фарб. Холодне та вологе повітря, мокра трава та дерева з крапельками дощу на гілках.

Катя глибоко вдихнула і сильніше закуталася у светр. Вона повернулася і подивилася на вікно.

– Що це? – вона побачила невеличкий букет із польових квітів на лавці біля вікна. Червоні, жовті, сині… Квіти були живі, наче хтось щойно поклав їх сюди.

Вона повернулася до лісу і почала вдивлятися в ліс, що вже потроху повертав собі звичайні кольори.

Десь серед дерев почувся тріск, і на стежку до хатинки вискочив пес.

– Ой, це ти, – Катя присіла і покликала песика, і той повільно підійшов до неї і тицнув носом у долоню.

– А де твій господар?

Пес повернув голову в сторону лісу, де у тумані чувся тихий голос та хрускіт гілок.

Дід вийшов на стежку і, побачивши Катю, сказав:

– Ти так рано прокинулася? Невже виспалася?

– Доброго ранку, так, виспалася, – Катя посміхнулася.

– Я присяду тут, ти не проти? – дід вказав на лавку під вікном. – Щось я втомився.

– Та це ж ваша хата, – Катя скромно посміхнулася. – Я перевірила стелю у всіх кімнатах, води немає, все гаразд.

– От добра ти душа, – дід усміхнувся та підійшов до лавки, побачивши квіти, встромлені в щілину, він нахмурився. – Це твій букетик?

– Він був тут, коли я прокинулася, – Катя уважно подивилася на нього. – Я думала, то ви.

– Та я вже давно вийшов з того віку, аби до дівчат залицятися.

Дід повернувся в сторону лісу і подивився в різні сторони, наче виглядаючи кого.

– Може, вітром принесло? – запитала Катя.

– Якби ж то…, – дід покачав головою, взяв квіти в руки та сів на лавку. Він вийняв з кишені куртки носовичок і витер лоба. – Як би ж то…