Денис Ряполов - Очі Лісу, Денис Ряполов

– Малий та пухнастий, – повторила за подругою Катя.

– Слухай, ти стільки по цих горах блукаєш і переживаєш за таку дурничку?

– Мама завжди казала, що в лісі є багато такого, з чим краще не зустрічатися. Особливо в дощ, коли нечутно ані кроків, ані подиху.

– От тепер ти мене лякаєш, – Мілана нахмурилася.

В тиші вони пили чай, тільки дощ шепотів щось на вулиці, та краплі билися у вікно, підвіконня та дах. З кожною годиною ставало темніше. Катя закрила вхідні двері та підперла їх стільцем. Вони винесли зайві стільці з кухні, пересунули шафу і розстелили каремати та спальні мішки.

– Як я скучила за своєю електронною книгою, – Мілана розтягнулася на спальному мішку.

– То ти зі мною вже знудилася? – посміхнулася Катя.

– Зовсім ні, просто вночі я просинаюся і довго не можу заснути, і тоді я починаю щось згадувати, думати… і завжди про щось погане, а за книгою можна хоч відволіктися.

– І про що погане ти думаєш?

– Згадую минуле… або вигадую якесь погане майбутнє…

Мілана зняла шкарпетку і побачила темний синець.

– Ох, – сказала Катя. – Так нам складніше буде вийти.

– Та я вже згодна кинути свій рюкзак та всі свої речі, аби тільки завтра вибратися з лісу, дістатися готелю та поспати на м’якому ортопедичному матраці.

– Подивимось завтра, гаразд? – спитала Катя.

– Я серйозно, хоч то й подарунок мого колишнього, я з радістю залишу його тут, – Мілана скривила обличчя та вдарила рукою свій рюкзак.

Катя дивилася у вікно на своє віддзеркалення та гралася вогником свічки. Аж раптом їй здалося, що вона побачила в лісі два вогники, наче очі кицьки. Катя дмухнула на свічку, її відображення у вікні зникло, і вона наблизилася до скла.

Пара вогників дивилися на неї. У сяйві блискавки Катя побачила мокре чорне хутро, довгий ніс та хвіст.

– А ти права, – промовила Катя. – То лисиця, вона зараз підійшла близько і стоїть біля паркану.

– Я завжди права, – Мілана засміялася.

– О, вона залізла у сарай, де дрова, ховається від дощу, така мокра та нещасна…

– Ми теж були мокрі та нещасні, – пробубніла Мілана.

– Я завтра вранці залишу їй там консерву… може, вона голодна…

– Взагалі, можна і не одну, ми ж завтра валимо з лісу, – Мілана знову вдарила рукою свій рюкзак і опустила голову на руки, вона повернулася до подруги і уважно дивилася на неї.

Катя запалила свічку і встала:

– Хочеш, я пошукаю в кімнаті якусь книгу для тебе?

– Дякую, подруго, але я сумніваюся, що тут знайдуться мої улюблені трилери, чи хоча б якась сага про вампірів, яка усипляє за дві хвилини.

Катя поставила свічку на стілець і опустилася на свій спальний мішок. Вони лежали та слухали дощ.

– Чуєш, як краплі б’ють по даху, наче хтось маленький бігає там, – Мілана посміхнулася.

– Ноче під час дощу по дахах хатинок скачуть ельфіки. Скачуть, танцюють та сміються, – Катя підвелася на ліктях і прислухалася. – Дуже схоже, правда?

Мілана прислухалася:

– Хм! Дійсно схоже.

– Слухай, а якби ти могла вибирати, яким лісовим духом бути, що б ти обрала? – серйозним тоном запитала Катя.

–Звісно ж, малим та противним ельфіком, скакала б по дахах голяка, лякала б людей, – Мілана зловісно засміялася. – Я була б класним ельфіком.

– Це точно…

– А ти? – Мілана подивилася на подругу.

– Таким духом, що виводив би людей, які заблукали в лісі на правильну стежку, що веде додому.

– Яка ж ти правильна, аж нудно! – Мілана зареготала.

Катя запротестувала:

– Я не нудна!

– Та то я жартую, розслабся…

– Розслабишся тут з тобою, – Катя драматично зітхнула.

– А ти пам’ятаєш книгу про мавку?

Катя нахмурилася, намагаючись згадати, і за хвилинку промовила:

– А… ти про «Тіні забутих предків»?

– Точно! – Мілана кивнула. – Мавка, якщо я правильно пам’ятаю, там злий дух. Вона кликала Івана за собою голосом дівчини, яку він любив усе життя, і потім він впав з гори вниз.

 Катя зітхнула і потягнулася:

– Класна книжка.

– О так, класна.

З дерева впала гілка, звалюючись вниз, вона наче кігтями шкрябала дах хатинки.

– Ти віриш у злих духів лісу? – раптом запитала Мілана і повернула обличчя до подруги.

– Я не знаю, чи вірю у злих духів лісу, але якщо є добрі, звісно ж, що є й злі…

– Наче та мавка з книги?

– Так, але її можна прогнати, знавши пояса чи рушник і кинути їй під ноги, чи суху м’яту запалити, або ж відкупитися від неї. Віддати їй красиву хустинку або ж сорочку.