Олександр Гребьонкін - Сонати кохання, Олександр Гребьонкін

Меланхолійна соната

Ніч поволі залишала світ, поступаючись прохолодному світанку. Небо розстелилось, мов блакитне полотно. На річці плакали чайки. Хвилі були схожі на ламане скло.

Вітер рвав плащ з плечей Ольшанського. Сміливі рибалки, не боячись хвиль і низового вітру, закидали вудки, у когось в руках плюскотілася слизька синювата риба.

Ольшанський озирнувся. Давно залишене місто чекало на нього. Спогади, як хвилі, набігали один на одного, несучи зі собою теплі почуття і яскраві образи.

Він витяг з кишені годинника і ляснув кришечкою.

«Ще є трохи часу. Вона, напевно, ще не прокинулася. Занадто втомилася учора.  Завітаю на те священне місце, де вперше її зустрів. Господи, коли ж це було? Рік сімдесят восьмий…Так, сімдесят восьмий… З тих пір пролетіли роки, ніби шалені вершники на гарячих конях. І тоді була теж свіжа весна, з ароматними, чарівними вечорами з вишневим квітом та бузком.

Я був тоді молодий, гарячий і зажурений, страждав від самотності і просив у долі пожаліти і надіслати мені нарешті Її!

Але усе це я просив значно раніше! А на той момент мені було вже двадцять сім, і все частіше здавалося, що кохання пройшло мимо й забуло про мене! І немає йому до мене ніякої справи, адже я нікого не любив, рідної душі не зустрів.

Пам'ятаю того вечора я вийшов з кіно. І був я тоді студентом, але махнув на свої знайомства і забув своїх товаришів, адже був на останньому курсі, і все вже відбулося, все вже було - і лихі друзі, і незмінні пиятики, і ресторани, і клуб, де ми сперечалися до хрипоти над переглянутими авторськими фільмами, і вогняні танці… Так, все вже пішло з моєї душі, і став я цуратися друзів, став задумливіший, мріяв про неї і не знаходив її.

Я вийшов під клени. Вечір опустився на землю - дбайливий, м'який, а потім пішла злива і все змішалося.

Прикрившись курткою, стояв я на порозі універмагу і дивився на водяні потоки, що несли яблуневий і вишневий квіт, на перехожих, які поспішали під дощем, на кулясті парасольки, на мокрі костюми чоловіків і обліплені плаття жінок, і мені було сумно від мого одиноцтва.

 Дощ промчав мимо, і я зашльопав по калюжах, вирішивши якнайшвидше добратися до свого житла...»

Ольшанський йшов широкими кроками повз дерева, шо шуміли, качаючи гілками під вітром. Він дійшов до скверу. Все тут уже давно змінилося, але лавки на зупинці лишилися... Правда їх трохи підфарбували, спорудили навіс.

«Тут я і зустрів їх...», - згадував Ольшанський. – «Я сидів, коли вони підійшли. Чоловік, патлатий молодик, був роздратований, розмахував руками, а вона мовчки слухала, а потім сіла поряд якось приречено. А він усе ганив її, вичитував їй.

Я глянув на неї – ніжний обрис обличчя, біляве волосся, довгі вії і темні очі, що нагадували чорні сонця, в яких блищала волога.

- Ось піду і вдавлюся... З мосту в річку кинуся! - гордо перервала вона його гнівні докори.

Вона опустила голову і сиділа, нервуючи, поклавши ногу на ногу з гарними округлими колінами.

- Ну й давай, паняй звідси! Подумаєш – «промінь у темному царстві»! Анна Кареніна!

Тут під'їхав старенький "ліазик". Похмурий роздратований чоловік, махнувши рукою, пірнув у глибину автобусу, згодом його обличчя вигулькнуло у задньому вікні.

Я озирнувся – її вже не було на лаві! Дівчина крокувала алеєю, покидаючи сквер. Ішла якось повільно, приречено, потім заквапилася. Мені б наздогнати її, але не наважився, знітився, відступився, гадаючи, що вона зараз у гніві, їй не до мене... А раптом і справді в річку кинеться? Така красива дівчина...

Довго ще було видно фігурку у світлі ліхтарів, а потім вона зникла. І відчув я таку тугу, що не передати!

Коли у напівтемряві підійшов мій автобус, я ступив крок до нього, як раптом хтось ззаду каже:

- Молодий чоловік, ви забули...

Обертаюся - стоїть літня жінка в окулярах, скоріше бабуся, простягає мені сумочку і парасольку. Як я зараз розумію, це й була сама Доля у вигляді тої жінки.

Подякував я їй, взяв ці речі, але автобус не став чекати, двері зачинилися, і він рушив.

А я лишився стояти. Дивлюся, а старенької немає, може пішла куди, а може якось швидко і непомітно в автобус сіла?

Я побіг алеєю, вдихаючи запах молодого листя, виглядуючи дівчину. Адже я був певен, це були її речі. Звичайно, дівчини ніякої не знайшов.

Автобуса чекати не став - так і поплівся до гуртожитку з цією сумочкою та парасолькою. Навіть глузування товаришів викликав – з дамською сумочкою приперся!

Пам'ятаю оглянув її: губна помада, листівки кіноакторів, парфуми "Дзінтарс", комсомольський квиток на ім'я Хорошевської Єлени Казимирівни. А де ж живе, працює, чи може навчається ця Єлена? Знахідка породжувала стільки таємних надій у душі!

При детальному дослідженні з'ясувалося, що швидше за все вчиться! У сумочці була збірка документів для семінарів. Я погортав цю книжечку, що містила витримки висловів давніх філософів та питання до них. Отже, Єлена навчалася на гуманітарному факультеті, судячи зі штампу – у нашому університеті!

Я пам'ятаю той яскравий весняний день, коли я відпросився з роботи і, хвилюючись, поїхав до університету, старовинна будівля якого здавався масивною кам’яною брилою. В університет, ясна річ, не пропустили, а для  Хорошевської порадили залишити записку. Я написав коротко про знахідку, залишив адресу свого гуртожитку. Трохи розчарований я спускався по сходах між двома кам'яними левами, що намертво застигли з обох боків. Залишалося сподіватися та чекати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍