Леся Найденко - Коефіцієнт надійності, Леся Найденко

— Знаю, — зітхає він. — Три роки тому мої хлопці грали у Болгарії. В порівнянні з Канадою, це доволі близько до України. Я тоді купив квиток, щоб приїхати до тебе на Різдво.

— Чому ж не приїхав?

— Мама переконала, що я зіпсую тобі свято. 

Вірю. Це так в її стилі. 

— Ти зіпсував би свято їй, але не мені. Насправді то було б найкраще Різдво…

— Я був переконаний, що ти мене ненавидиш.

— Але не робив нічого, аби ця ненависть зникла.

Тато киває.

— Не робив. Тут я навіть виправдовувати себе не буду. Я сподівався, що ти зрозумієш мене, коли виростеш.

— Я виросла, але не розумію.

— Але ж ти тут. Значить, ще не все втрачено, — сумно посміхається.

Мені теж хочеться вірити, наче у нас таки є шанс стати сім’єю. Думала, що вже не потребую цього, але всередині мене все ще живе маленька дівчинка, яка відчайдушно прагне бути татовою слабкістю. Я зрозуміла це тільки зараз. 

В будь-якому разі ця розмова була неприємною, але точно не марною. 

— Ось! — вигукую, коли ми під’їжджаємо до кав’ярні. — Зупинись тут, будь ласка.

Вже без зайвих пригод купую собі лате з круасаном. Потім затримую погляд на вітрині та додаю:

— А ще американо та пончики з собою.

Я ж винна каву Оліверу. Не люблю залишатися у боргу.