Марті - Тіні Системи , Марті

Глава 11 — "Ти той, хто це зупинить"

Олекса брів темним коридором, відчуваючи, як усередині наростає тривога. Щось змінилося. Його розум усе ще відгукувався на автоматичні команди системи, але тепер, після того, що він побачив на екрані, ці команди здавалися порожніми. 

Його кроки лунко віддавалися від стін, поки попереду не з’явилося світло. 

— Стій. 

Голос пролунав несподівано, тихий, але впевнений. 

Він різко зупинився. 

У тіні стояла дівчина. На вигляд їй було не більше двадцяти п’яти, худорлява, темне волосся спадало на плечі, а в очах палала тривожна рішучість. Вона виглядала не так, як інші в цьому місці. Її одяг був пом'ятим, на зап’ястях — сліди від наручників. 

— Ти... знаєш мене? — запитав Олекса, відчуваючи дивне дежавю. 

Дівчина підійшла ближче, її погляд ковзнув по його обличчю, ніби вона намагалася знайти в ньому когось іншого. 

— Ти не пам'ятаєш, але це не має значення, — її голос був спокійним, але напруженим. — Головне, що ти ще не став одним із них. 

— Ким "ним"? 

— Виконавцями. Тим, ким тебе намагаються зробити. 

Олекса мовчав. Її слова змішувалися в його голові з уламками думок, що переслідували його з моменту пробудження. 

— Що тобі сказали? Що ти тут робиш? 

— Я працюю у відділі Реконструкції, — автоматично відповів він. 

— Це брехня. 

Олекса стиснув щелепи. Він не знав, чи варто їй вірити. Але всередині щось відгукувалося на її слова, як далеке ехо минулого. 

— Ходімо, — сказала вона, зробивши крок назад у тінь. 

— Куди? 

— До правди. 

Він вагався, та ноги самі зробили крок вперед. 

Вхід у заборонену зону 

Дівчина привела його до вузького проходу між стінами. Це не був основний коридор. Навколо пахло пилом і металом, труби простягалися вздовж вузького простору, а десь угорі чулося гудіння машин. 

— Ми не маємо багато часу, — вона зупинилася біля металевих дверей. — Тебе скоро знову знайдуть. 

— Чому? 

— Тому що ти єдиний, хто може це зупинити. 

Олекса насупився. 

— Що саме? 

Дівчина подивилася йому прямо в очі. 

— Те, що вони роблять. Використовують людей, стирають їхню пам’ять, перетворюють їх на виконавців наказів. Але найгірше ще попереду. 

Вона відчинила двері, і вони увійшли до кімнати, заставленої моніторами. На екранах відображалися камери спостереження. 

Олекса побачив коридори, лабораторії, приміщення з людьми, схожими на нього. Вони ходили, отримували завдання, виконували накази. 

— Це ті, хто колись були такими ж, як і ти, — сказала вона. — Але вони вже не думають. Вони просто виконують. 

Олекса вдивлявся у монітори, поки його погляд не натрапив на одну зі сцен. 

Людина на відео сиділа за столом, перед нею був пристрій, схожий на той, яким він сам користувався. Але найстрашніше було в іншому — обличчя цієї людини було його власним. 

Він відсахнувся. 

— Що це?.. 

— Це ти. До того, як тебе обнулили. 

Кімната пішла обертом. 

— Як?.. 

— Це не перший раз, коли ти тут, — дівчина схопила його за руку. — Але це вперше, коли в тебе є шанс вирватися. 

Його серце калатало. Всі ці сумніви, уривки спогадів, це дивне відчуття, що щось не так... Вона мала рацію. 

— Що мені робити? 

Дівчина взяла його за плечі і сказала найважливіші слова: 

— Ти той, хто це зупинить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍