Марина Тітова - Будь мені тайною, Марина Тітова

Даниленко, розвалившись на стільці з м'яким покриттям, самовдоволено раптово регоче.

— Знаєш, є такі методи, які беззаперечно приваблюють жінку в чоловікові. Крім зовнішніх даних і товстого гаманця.

— Які це? — попри скреготіння зубів від гонору співрозмовника, продовжую цікавитись.

— Я володію різними техніками масажу. Якщо ти розумієш, про що я, — веде далі Харитон, зануривши пальці у свою шевелюру, що стильно зачесана на правий бік.

— Розумію, — відповідаю спокійно, насправді відчувши, як всередині мене підіймається штормовий вітрюган емоцій.

Треба визнати, що я ревную. Божевільню ревную Анжеліку до цього... жевжика! Це якось було спершу неочевидно, але тепер, коли розмова торкнулася таких тем — приховувати факт стає неможливо. Ще можна заплющити очі на нескінчені висловлювання щодо своєї персони, але щоб заявляти, що Анжеліка повелась на нього через його сексуальні вміння... Це перебір! Харитон самодур.

У мене починає тіпати око, коли думка зачіпає тему інтимного життя Даниленків. Господи, чому уявляти Анжеліку в обіймах цього самозакоханого Харитона так нестерпно? І хоч я на дівчину не маю жодних прав і ми ніколи не були один одній чимось зобов'язані, проте мені болить. Можливо, це через досвід із колишньою дружиною? Бути зрадженим — моя доля? Всі, кого я коли-небудь кохав — всі знаходять когось ліпшого, ніж я.

На мить відлітаю у думки, зовсім не слухаючи, про що нині оповідає Харитон. Вся моя концентрація загострюється на власних почуттях.

Чи кохав я Анжеліку?..

Так. І я ніколи не припиняв її кохати.

Відпустив — це незмінний факт, але лише фізично. Моє ж серце ще досі з нею. Кожну ніч протягом довгих років, я бачив сни із янголятком. Моєю останньою думкою перед сном і після нього – була вона. І переважно думка була переповнена провиною та картанням...

— ...Саня! — раптово блимають перед очима пальці Харитона, від чого я шарахаюся, ледь не звалившись зі стільця.

Та крім нього тепер на кухні нас троє. За думками, не помітив, як доєдналася Анжеліка. Наразі вона сіла навпроти мене та запитально дивилася... На мене. Це мене спантеличує.

— Саня, Ліка питає чи смачна її домашня піца, — говорить чоловік янголятка.

— Так... Набагато смачніше будь-якої у світі, — відповідаю, спромігшись дивитись у трав'яні очі, за якими безліч днів сумував.

Наш зоровий контакт, що нагадує дію магніту, вводить мене у транс. Навіть у роті пересихає.

— Справді? І тому ти бодай шматочок не подужав? Відкусив лишень, — перериває магію переглядок бісів син Харитон, бо змушує мене подивитись у свою тарілку, на якій дійсно досі є пристойний кусень холодної піци та недоїдена котлета.

І як тепер бути? Не скажу ж я, що мені й шматок у горло лізе, бо я згораю від сорому, провини та ревнощів? З таким коктейлем емоцій спробуй щось з'їж.

— Я, якщо чесно, встиг поїсти до того, як до вас йти, тож... — брешу, аби тільки не образити Ліку. Колись вона кілька разів готувала мені і я знаю, як вона радіє, коли хтось позитивно оцінює її страви.

— Харитош, певно ти ще не зморив нашого гостя своїми балачками, що він досі не зголоднів, — жартує Ліка, котра, на щастя, не сприймає мою відмовку, як образу.

— Виправлюсь обов'язково, кохана, — сміється Даниленко та цілує ангелу руку.

Мене накриває від такого видовища. Можливо я марно себе накрутив? Якщо Анжеліка вийшла заміж за Харитона, отже, вона його кохає та щаслива з ним. Може не треба ніяких спостережень? У них цілком гармонійний шлюб. Співіснують собі у радість. Хоч вони такі різні, але заради кохання знаходять методи, як жити разом і від цього отримувати задоволення.

— Насправді, мені вже час йти, — приймаю миттєве рішення не втручатись не у свої справи.

— Ти ж казав, що тут на всі вихідні. Я думав, що завтра повертаєшся до Львова,— здивовано здіймаються брови Харитона вгору.

— Так, але я забронював кімнату у хостелі. Треба встигнути заселитися туди до ночі, — вирішую таким чином покинути Даниленків, хоча й маю ще вільних годинок дві.

— Хостел? — кривиться Харитон і повертає своє обличчя до Ліки. — Кохана, у мене до тебе питання. Навіщо нам кімната для гостей? Щоб гості залишалися там на ніч, чи щоб павуки у ній множились?

Запитання раптово знерухомлює Анжеліку. Якусь мить вона мовчить.

— Кімната для гостей, ясна річ, для гостей, а не павуків. Отих маленьких візитерів я стабільно часто проганяю, — зрештою бентежно вимовляє.

— Що ж — отже вирішено. Саня, ти залишаєшся у нас! У нас краще, ніж у якось задрипаному хостелі.

— Ні, я не... — хочу відмовитись, але Харитон не дає такої можливості.

— ...Ніяких "ні"! Ти ночуєш у нас. Інакше ми вважатимемо відмову зневагою до нас. Адже так кохана?

— Так... — погоджується без вагань господиня, у якої, як мені здається, бліднішає лице. — Залишайтесь, Олександре... Піду приготую кімнату...

Анжеліка за мить ока покидає кухню. Я ж, зовсім розгубившись, знову впадаю у свої думки.

Та хіба ж таке роблять чоловіки, що доводиться робити мені? Якщо вони, звісно, не останні засранці... Що мені казати за таких умов? Я не хочу бути саме таким останнім засранцем, але й не можу, дивлячись в очі Харитону, промовити: "Вибач, але совість не дозволяє залишитися у твоїй квартирі на ніч і зловживати твоєю гостинністю взагалі, бо я спав із твоєю дружиною й вона приходить у мої сни, тому мені перед тобою та нею соромно." Це все якийсь абсурд... Ще й янголя погодилось. Навіщо? Їй байдуже на мене? Її зовсім не тривожать обставини нашої зустрічі? Як розцінювати її відповідь? Як звичайний прояв ввічливості? Чи...