Мері Горн - На грані, Мері Горн

— Знаєш, що торкатися до чужих речей дуже погано? — я підскочила, а дві книги випали з моїх рук на землю. Рука ж опинилася на серці, а я обурено глянула на Захара. 

Можливо, прозвучало грубо, але я не стримала свого в'їдливого голосу

— Вчора ввечері один самозакоханий тип сказав що йому абсолютно все одно на життя. То чому є я не можу глянути на один  предметів, якщо ому абсолютно все одно і на неї? 

Захар примружив очі.

— Не викручуйся.

Я присіла піднімаючи примірники. Сутінки засунула назад, а свій щоденник покрутила в руці.

— І взагалі то, цю річ ти в мене і забрав. Так що я його забираю.

— Я казав що повернув щойно прочитаю. Я не дочитав.

Я хмикнула.

— В даній ситуації ти мені не завадило.

— Дякую що нагадала наскільки я зараз безпомічний.

Мої брови злетіли, а з горла вирвався смішок. Я стала на крок ближче до ліжка Захара.

— Якщо нагадала це, то нагадаю і те, що ти маєш і мав шанс це змінити, але вибрав зовсім іншу сторону. Тому не варто обмежувати себе зараз у власній силі, і не забудь нагадати про самозакоханість. Ти просто боягуз.

— Боягуз? — перепитав він нахмуривши брови.

— Так. Бо тільки боягуз міг би закритися у власній кімнаті, і просто топити себе замість того щоб виплисти. Мені немає чого тобі сказати більше.

Я розвернулася, а коли була біля дверей Захар знову зупинив мене.

— Ти забираєш свій щоденник, тому що все, що там є написано правда.

Я заклякла на місці згадуючи ті рядки дурного підлітка...

Дорогий щоденнику

Я досі не можу зрозуміти, все ж він хороший чи такий як і інші? Мені здається, наче цей світловолосий хлопець з широкою посмішкою ангел всього світу. Але ж вчинки показують інше. Мені страшно зізнатися самій собі, що він мені подобається. Не можеш же людина котру я мала б не любити або ж просто не звертати увагу на нього подобатися. Це не правильно, але він до біса красивий. І я не була б проти опинитися на місці Соні. Тобто, в кості дівчини. У якості його дівчини...

Я різко повернулася пропалюючи хлопця поглядом на що отримала пихату посмішку. Цю колишню посмішку.

— Це ти зараз про що? Казав же що не дочитав.

— Я про те, Віолетта, що ти просто була закохана або ж і є закохана у мене. Саме через це ти тоді нервувала, вчора як і сьогодні поділилася на мене і в кінцевому результаті забираєш цю книжечку.

Я хмикнула і підійшла найближче до Захара. Тепер дивлячись на нього згори.

— Ніколи. Я писала це, коли була підлітком. Тоді ти можливо і був красивим і мені подобалася зовнішність. Але знаєш, що. Я б не сказала тобі про це тоді. Тому що ти був, і залишився повноцінним егоїстичним дурнем. А щодо вчора і сьогодні то я просто як лікар, котрого вчили що  кожну надію потрібно ловити, а даремні не давати, хотіла донести тобі елементарну річ. Але даремно. Тому тобі немає через що хвилюватися. Я точно не закохався в такого як ти й тим більше в тебе. Ніколи, чуєш?