Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

— То ви сходили на концерт? 

— О, так. 

******** 

Існує один перевірений спосіб визначення відстані до епіцентру грози. Якщо на небі з'являється блискавка, потрібно рахувати. Пауза між числами становитиме приблизно дві секунди, швидкість звуку складає 343 м/с. З цього випливає, що на рахунок «раз» звук грому долає 686 метрів, плюс похибка на вітер та інтервали. Якщо грубо заокруглити, виходить кілометр. На практиці це виглядає так: Блискавка! Раз, два, три... дев'ять, Ба-ба-баххх! Удар! Поки немає чого боятися, гроза ще далеко. 

— Саша, як думаєш, зачепить нас? — Віто кивнув в сторону хмари. 

— Не знаю, може зачепить, а може і вітер розжене, про вовка промовка. Але я зовсім не маю бажання черпати воду з човна, так що давай, пливемо до берега. 

— От і поговорили, — пробубнів Віто, — хтось дуже не хоче, аби ця розмова тривала. 

— Заховаємось десь. Віталь, ти скільки часу маєш? 

— До вечора. 

— Я теж до вечора планував рибалити, але зловив тільки одного старого окуня. — Я зареготав і зміряв Віто поглядом з голови до ніг, даючи йому зрозуміти, що окунь — це він. 

— Лящі, лящі, лящі. — Сказав Віто й почав витягати якірну мотузку. 

— Які лящі? 

— Люди-лящі, Саш. На концерті ми з Адою сиділи на найвищому балконі театру. Акустика була так собі, все бриніло під стелею, слова пісень губилися, але не ми, бо тільки недавно знайшлися. Ми уявляли, що під нами водойма з прозорою водою, а слухачі на стільцях – риби, лящі. Ми пили нашу фірмову яблучну горілку з фляги, сміялися й хотіли втекти звідти, аби посидіти десь в спокої біля справжньої, а не уявної, води. 

— А чому лящі? 

— Смішне слово, перше слово, з якого ми разом сміялися, а ти знаєш, як це класно разом сміятися, коли ви уявляєте одну на двох картинку і бачите її без слів? То капець як круто, повір. 

Я кивнув, так наче погодився, хоча насправді нічого не розумів. Дивний, дуже дивний чоловік. Тут я згадав одну мудрість, в ній йшлося про те, що всі хочуть мати людину, з якою не страшно постаріти, і тільки малий відсоток шукає когось, з ким можна якнайдовше побути дитиною. 

Блискавка. Раз. Два. Три. Грім. До берега. Я згадав голос Тіля Ліндеманна: Alle warten auf das Licht. 

Ми обоє чекали світла. 

Перші краплі дощу впали у воду, я налягав на весла зі всіх сил. Прямо над головою чулася канонада грому, але розряди блискавок проходили виключно між хмарами, жодна з них не вдарила ні по землі, ні по озеру. 

Дощ ряснішав. Спочатку колов розпечену шкіру десятками холодних голок, а потім став рідним, ледь відчутним, краплини приємно стікали вниз по тілу, пробирались під шорти, падали на дно човна, де перетворювались у щораз більшу калюжу. 

До берега ми дістались мокрі, як то кажуть до трусів, включно з останніми. Витягнули човен на берег, перевернули вверх дном, зняли з себе рештки одягу, зацікавивши місцевих зівак голими та білими сідницями. Вижали з тканини майже усю воду, одягнулися й пірнули в “Шевроле”, наче в печеру, позаяк моє авто знаходилось ближче до пристані. 

Допили рештки кави. Дощ не здавався і весело барабанив по даху. 

Я думав над тим, що розповів мені Віто. 

—  Віталь, а ти не боявся, що вас застукають? Ти ж сам знаєш, що Тернопіль то велике село, і тим більше театр, це ж як сільський клуб. 

Віто звів брови: 

— Застукають? Ти думаєш чим ми там займалися? Ми сиділи поруч як двоє меломанів, а наші почуття були видимі тільки для нас. І взагалі, коли ми Адою опинялися разом я нічого не боявся, я почувався всесильно, але не від агресії, а від самого життя. Ми повільно ходили центральними алеями парків, поруч на площах і бульварах, обіймались перед головними адміністративними будівлями й, ручаюсь, що нікому навіть на думку не спало, що щось тут не так. Віра схожа на кришталь, міцна на дотик, прекрасна на вигляд, але чутлива до ударів. Сумніви розбивають віру так легко, як молоток розбиває шкло. Коли ми були разом, нас єднав та захищав наш кришталь, молотки в наших руках з'являлися тільки якщо ми залишалися один без одного. 

— Знаєш, я чомусь згадав основи квантової механіки. 

— Так, щось схоже відбувалося. Нам траплялись речі й події, абсолютно аномальні для обставин, в яких ми опинялися. Але ми думали і уявляли це все з такою якістю уваги, яка буває лише в того, хто пише текст в чистому блокноті кінчиком пальця і ставить перед собою мету запам'ятати кожне слово. 

— Хочу побачити Аду, покажи мені її фото. 

Віто відкрив галерею. Я оторопів.