Світлана Талан - Замкнене коло

направили до дитбудинку. Могло статися так, що вона була психічно хвора і бабусю вмовили здати її на виховання під наглядом лікарів до інтернату. Бабуся загубила її сліди й зараз намагається знайти свою Миру. Тому вона, неграмотна сільська жінка, блукає у пошуках онуки гамірливим мегаполісом. Так, скоріше так і є. І чому вона до цього часу жодного разу не поїхала в село, де минуло її дитинство? Можливо, її сни були віщими? Її ніхто не хотів слухати. Вона жила своїм життям, а бабусине серце весь час краялося? Як вона могла спокійно жити стільки років?

Думки плуталися в голові, вимальовуючи неймовірні картини. Мирослава то думала, що неймовірні картини життя малює її хвора уява, то запевняла себе, що старенька випадково дуже схожа на її кохану бабусю, то її знову брав у свої тенета сумнів.

Коли метро майже спорожніло, вона дістала з сумочки мобільний телефон, щоб дізнатися час. Овва! Будо сімнадцять пропущених дзвінків. Телефонували по черзі Андрій та Оксана. Була одинадцята година вечора. Лише тепер Мирослава відчула, як живіт прилип до спини – вона зранку нічого не їла. Губи спеклися від спраги, хоча в руках вона тримала надпиту пляшку мінералки. Ноги набрякли та гули від утоми.

Розбита, розчарована й виснажена, вона повернулася додому опівночі.

– Славо, хіба так можна? – дорікнув Андрій. Він хотів ще щось сказати, але побачив бліду та стомлену жінку, яка ледь трималася на ногах. Він устиг підхопити Мирославу до того, як вона звалилася від утоми снопом.

– Господи, Славочко, що з тобою? – Андрій поклав її на ліжко, зняв взуття з набряклих ніг.

Він швидко роздягнув знесилену Мирославу, напоїв гарячим чаєм з м’ятою.

– Дякую, любий, – сказала Мирослава, коли відчула, як від гарячого напою стає тепліше не лише в середині тіла, а й на душі.

– Де ти була? – спитав Андрій, погладжуючи її чорне, ніби шматок відбитої та застиглої смоли, волосся.

– У справах, – тихо відповіла Мирослава, не впізнавши свого голосу. Напевне, вона його надірвала, коли волала в метро.

– Які можуть бути справи об одинадцятій ночі? Марічка казала, що ти поїхала на базу ще з ранку та більше не поверталася.

– Я не була на базі.

– Я думав, що поміж нами немає таємниць.

– Якщо я скажу правду – ти мені не повіриш.

– Принаймні я буду намагатися тебе зрозуміти, – мовив Андрій і взяв у свої долоні руку Мирослави. Вона була прохолодною та здавалася такою слабкою.

– Сьогодні в метро я бачила… Ти не повіриш, я бачила… – у Мирослави ніяк не повертався язик сказати, кого вона бачила.

– Привид?

– Майже. Свою бабусю.

Андрій помітив нездоровий блиск ув очах жінки.

– Люба, ти ж знаєш, що вигадуєш нісенітниці, – якомога спокійніше заговорив він, погладжуючи руку дружини.

Зараз Мирослава була майже впевнена, що бачила саме свою бабусю, а не схожу на неї чужу стареньку.

– Я ж казала, що ти мені не повіриш, – Мирослава невдоволено звільнила руку. – Я розумію, що в це повірити важко, але ж я її бачила на власні очі!

– Ти бачила її так, як бачиш зараз мене?

– Ні, я бачила її здалеку.

– Ти добре розгледіла її обличчя?

– Я його зовсім не бачила, – зітхнула Мирослава.

– Тож, виходить, була інша жінка. Чи не так? Ти виснажилася на роботі, весь час думаєш про несплачений кредит, живеш у напрузі, чекаючи перевірок. Тобі треба зупинитися на якійсь час, попити заспокійливе та снодійне. Ти ж досі бачиш ті сни?

– Так.

– Хочеш, сходимо завтра до лікаря вдвох?

– Я не хочу знову потрапити до божевільні.

– Можна лікуватись амбулаторно. То як?

– Я подумаю. Ти маєш рацію. Бабуся померла, а в мене розхиталися нерви. Добраніч, любий. Дякую за все. А тепер залиш мене, я дуже стомилась і хочу спати.

Андрій запропонував разом повечеряти, але Мирослава відмовилася. У неї не було сили дійти до кухні. До того ж вона хотіла ще раз прокрутити в пам’яті все, що відбулося цього дня. Їй треба проаналізувати ще раз усі події та зробити висновки. Вже засинаючи, Мирослава згадала, що так і не потелефонувала Оксані.

6

Слова Андрія майже стовідсотково повторила Оксана, коли Мирослава розповіла про свою пригоду.

– Ось не хочеш прислухатися до моєї поради, – дорікнула Мирославі подруга. – Поїдьмо до твого села. Ти побачиш усе своїми очима та заспокоїшся. Бо так у тебе незабаром дах зірве.

– Ти ж знаєш, що я не можу, – зітхнула Мирослава. – Розумію, що ти маєш рацію, але я ще морально не готова до поїздки.

– Я буду з тобою поруч. Попрошу свого бой-френда відвезти нас туди на автівці. Тож у будь-яку хвилину ми зможемо повернутися назад, – вмовляла Оксана.

– Дякую тобі. Тільки-но я буду готова, одразу ж поїдемо, – погодилася Мирослава.

Кілька днів Мирослава нікуди не ходила, опріч крамниці. Зараз вона заспокоїлась і зробила висновок, що поводилася по-дурному. Звичайно ж, то була зовсім чужа жінка. Хіба не так одягаються тисячі сільських жінок поважного віку? Усі вони носять біленькі совдепівські хустинки у синю квіточку, сірі практичні кофтини та фартушки.

Мирославі треба було з’їздити до санепідемстанції. Можна було проїхати в метро кілька станцій, можна було й теліпатися в напханій людьми маршрутці цілу годину. Мирослава вирішила не спускатися в метро, боячись, що жахіття повториться. Можна було сісти на маршрутку прямісінько біля крамниці. Тоді їй довелося б робити пересадку. Якщо ж пройти півкварталу й завернути за ріг величезного майже скляного будинку у вигляді велетенського вітрила, там сісти на сто першу маршрутку та доїхати без пересадок. Мирослава вирішила пройтись прогулятися, щоб не робити пересадок. Вона йшла не поспішаючи. Було приємно розчинитися у великому натовпі, щоб відчути себе достоту такою, як і всі, а не заручницею снів та примар. Вона мимоволі звела голову, милуючись тонованими блакитними вікнами височенної споруди. «Вітрила» – так називали цю будівлю. Тут були офіси різних організацій і фондів. «Скільки ж тут кімнат та офісів? – відрухово подумала Мирослава. – Напевно, кілька тисяч. Можливо, десятки тисяч?»

Мирослава прискорила крок. Раптом серед натовпу вона побачила, як промайнула знайома біла хустинка. Серце почало шалено калатати, розриваючи груди, в голові зашуміло й запаморочилося. Чи то їй привиділося? Вона майже побігла, наштовхуючись на перехожих. Вона помітила стареньку. Та сама хусточка, та сама кофтинка. Мирослава не помітила, як із шиї злетів її улюблений зелений шалик. Вона не чула, що якась молодиця кричала їй навздогін, намагаючись його повернути. Мирославі за будь-яку ціну треба було наздогнати ту незнайомку, щоб покласти край своїм сумнівам. Вона вже