Левасер Де Боплан - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 89

З нашою появою біля причалу Елізабет-доку тасманійці отримали унікальну можливість не тільки познайомитися ближче з росіянами, але й розмовляти на будь-які теми, що їх цікавили. Публікації в “Меркурі” привели на палубу “Ікара” десятки різних людей — від колишнього поліцейського до міністра культури й освіти. Різними не лише за національністю, професіями, соціальним станом, достатками — різними за своїми характерами, почуттями, настроями. Спільним” було тільки одне — доброзичливе ставлення до нас і вкрай бідні знання про Радянський Союз і людей, які його населяють. Декого дивувало те, що ми не такі, якими вони зрідка бачили нас у кінофільмах. Вони покидали яхту, переконавшись, іцо ми нічим, окрім мови, не відрізняємося від инх, що нас непокоять одні й ті ж проблеми, що нам, як і їм, небайдуже, що станеться зі світом у майбутньому. Покидали, щоб повернутися знову й знову, щоб продовжити знайомство, запросити до себе на гостину, показати що-небудь цікаве. Ми залишили в цьому місті багато друзів. Не останню роль відіграло й те, що ми прийшли під вітрилами туди, де навіть домогосподаркам соромно не розумітися на парусному спорті.

У тасманійців існує приказка. “Займатися яхтингом — це все одно, що стояти під холодним душем і рвати над головою стодоларові банкноти”. Незважаючи на це, в Хобарті з його стоп’ятдесятитисячним населенням така кількість яхт, яку далеко не в кожному великому порту побачиш. Свою яхту тут має чи не кожна сім’я. У багатьох, окрім крейсерської яхти, на якій проводять уїкенди в затоці Сторм чи проході Д. Антеркасто, є ще й один чи два шверботи для дітей. Величезна кількість серфінгів. А що вже яхтклубів, корабелень крамниць, майстерень для яхтсменів, то годі її розповідати.

Нова Зеландія й Австралія на сьогодні провідні держави в галузі яхтобудування. Середній рівень парусного спорту тут надзвичайно високий. Шкода, що про новозеландський спорт мя могли судити головним чином з розповідей. Дефіцит часу й побоювання попасти до мису Горн восени перешкодили нам завернути до Веллінгтона. Ми покидали Хобарт з відчуттям жалю. Тасманія і її мешканці справили на нас приємне враження. Проводи були дуже теплими. Майже всі наші нові друзі й знайомі прийшли попрощатися з “Ікаром”. Вітер був не дуже сильним, отже, ми підняли весь комплект новісіньких білосніжних вітрил. Та вже через кілька годин в затоці Сторм він посилився до штормового й змусив нас зменшити тієї пишноти. До таких несподіванок ми вже призвичаїлись, проте ніхто не міг тоді передбачити, що штормовий комплект вітрил зможемо поміняти лише в Атлантиці.

6000 миль, що відділяють Тасманію від мису Горн, ми промчали за 36 днів. Саме промчали. З очищеним корпусом, гнаний без упину штормовим вітром, “Ікар” легко долав відстань. Попри всі труднощі й невідступну втому, на душі було хороше. Кожна пройдена миля наближала нас до домівки — ми поверталися…

Коли південний край Америки був уже позаду й ми могли повернути на північ, стало ясно, що основні випробування скінчилися. Це не могло не вплинути на наш настрій.

15 квітня 1988 року о 24-й годині за поясним часом наше коло замкнулося в точці з координатами: 30° 33’ південної широти 17° 27’ західної довготи. На 219-й добі плавання.

Ми виконали головне наше завдання.

Час повертати до рідних берегів.

На острові Святої Єлени поповнили запаси води, отож надалі мали змогу вже не економити. Обстановка, що нас оточувала, стала майже комфортною. Довелося знову звикати до повільних швидкостей. В екваторіальній та тропічних зонах про дев’ять вузлів годі було й мріяти.

Прихід на Канари став для нас майже поверненням додому.

До Миколаєва було, що називається, докинути палицею — якісь там 3000 миль — дрібниця в порівнянні з тим, що вже пройдено. Вона всього лише на місяць відтягувала зустріч з рідними й близькими.

Довгий шлях навчив нас бути філософами. Як не хотілося швидше завершити плавання, нам всім конче потрібен був перепочинок. Тому через Середземне море йшли з заходами в Сеуту, Валетту, Пірей. У кожному порту нас чекали нові зустрічі, нові знайомства.

На добу пізніше нас до Сеути прибула болгарська яхта “Албена”. Спілкування з братами-слов’янами стало найприємнішим враженням від перебування у цьому африканському порту.

У будь-якому яхтклубі ми досить швидко знаходили контакт з його відвідувачами. Єдиною перешкодою інтенсивному спілкуванню було слабке знання мови. Проте навіть з такими знаннями ми примудрялися розмовляти практично на всі теми: бажання зрозуміти одне одного усуває мовний бар’єр.

Ми мали змогу переконатися в цьому, простоявши три дні поруч з американською яхтою “Севенс дрім” (“Сьома мрія”).

Американські яхтсмени Брайен Баптіст і Мюрієл Мітчел, весь екіпаж “Сьомої мрії” багато часу провели на борту “Ікара”, ми теж до них частенько навідувалися. Розмови вели про все, починаючії з яхт і закінчуючи музикою та літературою, як нашою, так і американською. І, звичайно ж, про політику. Рік, який ми провели в морі, був настільки насичений подіями, котрі зачепили всі континенти, що кожна розмова так чи інакше все одно переходила на них.

За ці дні ми стали друзями. Мюрієл дуже хотіла подарувати нам на згадку одне з кошенят, що привела їхня геть дика й відлюдкувата кішка, але ми змушені були відмовитися від такого подарунка тільки через те, щоб не мучити тварину. На нашій металевій палубі кошеняті почувалося б надто незатишно.

Коли “Ікар” залишав Сеуту, Брайен, стояв на окрайці причалу, розмахував рукою і кричав: “До свидания”. Зовсім без акценту. У відповідь ми кричали по-англійськи.

І ще довго-довго нам було видно постать людини, яка стояла біля самісінької води. Врешті-решт постать злилася з обрисами причалу й все перетворилося на вузеньку сіру смужку горизонту.

23 липня ми прийшли до Варни. Пробули там чотири дні, готуючись до зустрічі з домівкою. А 31 липня в неділю “Ікар” зустрічав Миколаїв…

З того пам’ятного дня довелося зустрічатися з багатьма людьми, відповідати на безліч їхніх запитань.

Здебільшого цікавляться, з якими труднощами стикалися під час плавання?

Похід тривав 325 днів. Якщо часто згадувати рідний берег, цей період видасться набагато довшим. Над усе важче привчити себе не думати про берег. Інколи цього вдавалося досягти, і тоді все, що не стосувалося безпосередньо нашого невеличкого світу, здавалося нереальним і наче б неіснуючим, а дні мигтіли, як кадри на екрані, зливаючись в одну одноманітну картину. Бувало, проте, що не думати ставало несила, тоді час починав тягтися надто повільно, дні здавалися нестерпно довгими. Від поганих думок відвертала робота. Благо, її всім вистачало.

Нас не можна назвати мандрівниками по заморських землях.