Іван Лисяк-Рудницький - Iсторичнi есе. Том 1

міського патриціяту. Ці верстви, визначаючи над собою зверхність монарха, зовсім не були пасивним елементом у житті держави. Посередньо й безпосередньо, через свої станові представництва (сейми), через тиск публічної опінії (що була передусім опінією тих заможних і освічених суспільних верхів), шляхта й патриціят були співгосподарями нації-держави й почували себе співвідповідальними за її долю. Дуже легко показати, як під традиційною формою служіння особі монарха насправді йшлося про сдужіння нації-державі, тільки символізованій у династії й особі монарха. Ця колективна солідарність шляхетської кляси (плюс, евентуально, міський патриціят), об’єднаної довкола легітимної династії, це перший етап у розвиткові націй. Спочатку поспільство, чернь стояли поза нацією, як в Атенах чи стародавньому Римі раби стояли поза “громадським ділом” (республікою-державою), як негри-невільники стояли поза політичною спільнотою в Сполучених Штатах Америки доби Вашінгтона й Джеферсона.

Отже, помилковий погляд відмовляти назву нації таким “шляхетським націям”, як напр., стара Річпосполита Польська, на тій підставі, що велика більшість населення була позбавлена політичних прав. На той час це була нормальна річ, хоча розділ станів не скрізь був такий різкий, як саме в Польщі. Демократичні течії 19 ст. політично зактивізували широкі маси. В деяких країнах (головно в Західній Европі) ці маси влились вже у готові національно-державні рамки, що залишилися з доби февдального й станового суспільства; це бачимо найкраще в Англії, де поволі, але постійно поширювалося коло політично управнених, що безболісно вростали в існуючу систему. Зате в Східній Европі бачимо, що історичні нації здебільшого не зуміли політично засимілювати народніх мас, якщо останні належали до інших етнічних груп. Це лежить в основі боротьби історичного й етнічного принципу, що займає широке місце у східньоєвропейській історії 19 та 20 ст.

Велика помилка, що її часто зустрічаємо в українській історіографії й політичній літературі, це недостатнє розрізнення народу й нації. Ці обидва поняття вживають часто всуміш. Напр., заголовок відомої книжки В. Щербаківського “Формація української нації” повинен звучати “Формація українського народу”, бо ясно, що всі ці трипільці, скити і т. д. з нашою нацією мають тільки дуже мало спільного, не більше, ніж, напр., якісь лігурійці, етруски й самніти з сучасною італійською нацією, себто евентуально тільки як складники в етнічній синтезі.

Не буду довше зупинятися над проблемою формації українського народу, почуваючи себе тут мало компетентним. Тільки кілька найважливіших стверджень: дослідники, здається, сьогодні однозгідні в тому, щоб антів, що про них говорять візантійські літописці, вважати за прямих предків сучасних українців. Себто формація українського народу була, мабуть, в основному завершена в половині першого тисячоліття н. е. У всякому разі, історія українського народу виявляє від предісторичних часів аж до наших днів подиву гідну тяглість (континуїтет). Серед найбільших історичних бур, як напр. татарська навала, українські низові, народні, соціяльні з’єднання — українська родина, українська сільська громада — виявляли велику тугість і відпорність. Щодо побуту (в найширшому значенні слова) й матеріяльної й духовної народної культури, то, очевидно, протягом віків можна констатувати чималі зміни, але ці зміни проходили еволюційним способом, ніяк не перериваючи тяглости народньої екзистенції. Приклад: численні старопоганські елементи в українському народньому побуті навіть ще напередодні I світової війни. Характеристичне явище в українській народній історії: періодичне корчення та розширювання етнічної території. В ході довговікової боротьби із степовиками межа українського поселення раз відсовується на північний захід, раз знову наближається до Чорного моря й Дону. Західні народи, що їхнє географічне положення більш захисне, в своїй історії не знали таких флюктуацій. Але, незважаючи на це, можна говорити про континуїтет у минувшині українського народу; безперервна лінія розвитку тягнеться від передісторичних часів аж до наших днів.

Цієї тяглости бракує в історії української нації. Ми згадували вище, що нації постали пізніше, як народи. Україна щодо цього не становить винятку. Початків формування української нації треба шукати щойно в Київській Русі (чи, точніше, в період розпаду Київської держави), себто небагато століть після сформування українського народнього (етнічного) колективу. Але нація, що викристалізовувалася в Галицько-Волинському Королівстві та Великому Князівстві Литовському, загибає після Люблинської унії. Вдруге бачимо це явище в нашій історії на переломі 18 та 19 століть, після ліквідації решток автономних установ козацької України. Себто українська нація вже двічі вмирала й двічі відроджувалася наново. Це явище у світовій історії не зовсім відокремлене (деякі аналогії будуть згадані нижче), але в такій гостроті проблема “смерти нації”, мабуть, ніде інде не виступала.

Хоч як це не дивно, але українська історіографія не запримічає як слід цієї проблеми, ані не присвятила її висвітленню належної уваги. Причина тут, мабуть, у “народницькому” підході: єдність історії українського народу не дозволяє нашим дослідникам бачити як слід заламання й перериви в історії України, як “нації”. У студії проф. М. С.{23} присвяченій проблемі постання української нації, що її ми мали недавно змогу читати в рукописі, знаходимо наступну фразу. “Хмельниччина завершила в українському народі націотворчий процес... Раз осягнена національна зрілість народу може ходом політичних подій ослабнути, але повернути назад в “етнічну масу” вже не може”. Цю тезу заперечують історичні факти. Бо ніякий безсторонній дослідник не може заперечити, що через 200 років після Хмельниччини, в половині 19 ст. Україна була знову тільки “етнографічною масою”! Відрубність українства в 19 ст. позначувалася майже виключно в етнічних прикметах народньої гущі, без ніякої активної національної свідомости мас. Освічені прошарки суспільства — дворянство, молода буржуазія та велетенська більшість інтелігенції — стояли на плятформі російської державно-національної та культурно-національної приналежности. Навіть т. зв. українофіли, — що, до речі, становили дрібну меншість серед тодішньої інтелігенції, — розуміли українство лиш як регіональну різновидність у рамках усеросійщини. Як можна говорити про існування української нації, коли такі капітальні події, що торкалися життя нашої країни, як опанування берегів Чорного моря українською стихійною народньою колонізацією та індустріяльна трансформація Донбасу, сталися без того, щоб якийсь український чинник не то що не пробував на них свідомо впливати, а навіть не встиг їх завважити?! Численні чужинні подорожники в Росії у другій половині минулого століття не могли, очевидно, не доглянути, що український народній тип різниться від московського, але ніхто з них не доглянув “української нації”. І зовсім слушно, бо нація проявляється не вишивками, “малоросійським борщем” і т. п., а окремою політикою й окремою високою культурною творчістю. Отже, ця безпосередність української національної історії від Хмельниччини до 20 ст., про що говорить вище цитований автор, виявляється фікцією.

Особливість — і трагізм — українського історичного процесу виявляється з цілковитою гостротою, коли порівняти його, для контрасту, з розвитком таких націй, як